Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

— Бо справа… важлива!

Оскільки Сашко капітан нашого корабля, я запитав:

— Завдання якесь? Наказ?

— Ні. Прохання.

— Прохання? До мене?

— Так, до тебе. І не перебивай. Таємницю мою узнати хочеш?

Я, здається, вдруге в житті відчув, що у мене, десь під лівою кишенькою, є серце і що воно досить-таки сильно калатає (вперше я відчув це, коли вчителька оголосила прізвища двієчників, які одержали переекзаменовку). І ще я зрозумів — як це правильно кажуть: «Він підріс від гордості!» Мені й справді здалося, що я став трохи вищий на зріст. Отже, Сашко тепер довіряє мені, як самому собі! Довіряє свою таємницю, таку важливу, що він через неї навіть не поїхав у туристичний похід! Таку важливу, що вона прив'язує його і разом із ним наш пліт до Білогорська! І він ще запитує, чи хочу я взнати її!..

— Одне слово, діло ясне, — сказав Сашко. — У мене — переекзаменовка. Зрозуміло?

Я так і сів на стілець:

— У тебе?.. Переекзаменовка?..

— Ага. Пишу я погано. З помилками. Розумієш? Ось і схопив двійку. Допоможеш, га?

— Хто? Я? Тобі?

— Так, ти — мені. Ясна річ, не я тобі. Адже ти освічений, культурний. Поет! Липучка сьогодні вуха всім протуркотіла. Коли вона мені «Пионерку» показала, то я одразу вирішив: попрошу Шурка! Згоден?..

Я навіть не міг невизначено стенути плечима — так і сидів, роззявивши рота, мов риба. І мовчав теж як риба. Мій вигляд не сподобався Сашкові.

— Гляди, не знепритомній! Зблід, як Веник. Не хочеш допомагати — то так і скажи. Без тебе обійдуся.

Тут нарешті у мене прорізався голос. Правда, чийсь чужий — слабенький, невпевнений, — але все-таки прорізався:

— Та ти що, Сашко! Я з задоволенням… Тільки ж у мене немає… цього… як його… педагогічного досвіду…

— І не треба. Ти просто будеш мені диктанти диктувати і перевіряти помилки. Зрозуміло?

— Зрозуміло…

Я перевірятиму помилки! І чому я чесно, як ось Сашко зараз, не розповів про свою нещасну двійку? Точніше, нещасна була не двійка, а я сам. Навіщо я, мов дурень, стинав плечима? Ці думки вже не вперше приходили мені в голову. Але каятися було пізно. І треба було не виказати свого хвилювання.

— І це вся таємниця? — з удаваним спокоєм запитав я.

— Уся.

— А я думав!..

— Мало що ти думав.

Так, я справді думав мало, інакше не потрапив би у таке дурне становище.

— І ти через таку дурницю не пішов у туристичний похід? І наш корабель до міста прив'язав? — дивувався я.

— Це не дурниця. Я повинен здати екзамен, — дуже рішуче мовив Сашко. — Зрозуміло? Лусну, а здам! Восени батько з матір'ю з геологічної розвідки приїдуть — я їм обіцяв.

— А-а! Вони, значить, восени приїдуть? А у тебе, значить, переекзаменовка?

Від розгубленості я, здається, говорив не зовсім до ладу.

— І ще я Ніні Петрівні обіцяв. Учительці нашій. Вона не хотіла в село їхати через мене. А я умовив: сам, сказав, підготуюся. Зрозуміло?

— Не зовсім. Вона тобі двійку вліпила, все літо тобі зіпсувала, а ти про неї турбуєшся?

— Сам я все зіпсував!.. Одне слово, згоден допомогти чи ні?

Я дивився на Сашка з таким здивуванням, начебто він з іншої планети впав. Захищає вчительку, яка йому двійку поставила! І від походу відмовився. Дивний він хлопець! Так мені здавалося тоді.

Не дочекавшись відповіді, Сашко твердими, злими кроками попрямував до дверей. Що я мав робити? Не думаючи про те, як все повернеться далі, я наздогнав Сашка:

— Я допоможу тобі! Звісно, допоможу! Це ж дуже легко… І просто. Будемо працювати від самого ранку до вечора. Хочеш?

— Не хочу, а доведеться, — відповів Сашко.

Увесь наступний день я від ранку до вечора оволодівав своєю новою професією — готувався викладати. І тільки тоді я зрозумів, як це важко — бути вчителем. Хоча справжнім вчителям усе-таки значно легше, ніж мені було: адже вони добре знають те, чому навчають інших. Я ж збирався навчати Сашка граматиці, а сам розбирався у ній не краще, ніж наш Паразит у правилах вуличного руху.

Тепер мені вже не треба було скидати підручники і зошити під стіл. Я міг вчитися цілком відкрито: адже я старався не для себе, а для іншого, тобто робив благородну справу.

Дідусь, виявляється, знав про Сашкову переекзаменовку.

— Молодець! — похвалив він мене. — Бачиш, як це приємно — добре вчитися: завжди можеш допомогти товаришеві.

«Спершу наполяжу на правила, — вирішив я. — Все-таки визубрити й переказати правила не дуже вже й важко. Почну з ненаголошених голосних, щоб і самому теж користь була…»

До полудня всі правила правопису ненаголошених голосних були вивчені назубок. А от як бути з диктантами? Диктувати я, звичайно, зможу: слава богу, читати ще не розучився. Але як же я перевірятиму те, що написано Сашком, якщо сам нічого не знаю? Може, кожне речення звіряти з книжкою? Ні, незручно. Сашко одразу здогадається, який я грамотій. Що ж робити?

Зрештою я придумав: визубрю напам'ять будь-який уривочок з Гоголя. Зовсім напам'ять! Запам'ятаю, як пишеться кожне слово і де який знак стоїть.

Я відшукав. своє улюблене місце з «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» і