Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

— Досить! Давай перевіримо! — А сам подумав: «Зараз почне сперечатися. Скаже: диктуй далі. А я далі не вивчив».

Але Сашко покірно простягнув мені зошита. Перевіряв я дуже повільно, про себе повторюючи текст і по буквах пригадуючи, як написане кожне слово в книжці. Перевіривши слово, я машинально підкреслював його, як це робила телеграфістка, коли підраховувала вартість телеграми.

Помітивши, що я весь час підкреслюю, Сашко захвилювався:

— Невже стільки помилок?

— Та ні… Я просто так, для себе.

Насправді помилок було всього п'ять. Я позаздрив Сашкові: адже вчора, вперше переписуючи цей уривок напам'ять, я зробив значно більше помилок.

«Сашко пише вдвічі краще від мене, — і все-таки у нього двійка, — подумав я. — Отже, якщо я буду робити помилок удвічі менше, ніж зараз, я все одно не здам переекзаменовку…» Від цих думок обличчя у мене стало таке сумне, що Сашко навіть насторожився:

— Дуже погано, га?

— Та ні, цілком пристойно, — відповів я і, взявши ручку, вивів під Сашковим диктантом чітку, з гострими кутами четвірку, схожу на недописану букву «Н».

— Надто вже ти добренький, — посміхнувся Сашко. Адже він не знав, що це була моя давня мрія, щоб за п'ять помилок ставили четвірку.

Я зітхнув так полегшено, як зітхав у класі, почувши рятівний дзвоник, що позбавляв мене виклику до дошки. «Слава богу, перший урок закінчився!» — подумав я.

Та де там! Сашко раптом заходився випитувати у мене, чому важкі слова пишуться не так, як вимовляються. Почав він зі слова «поцілуйтеся».

У школі вчителька часто говорила мені: «Петров, ти зовсім не вмієш аналізувати слова». Проте вмів я чи не вмів, а зараз треба було аналізувати. Спершу я намагався змінити слово так, щоб на перший склад «по» падав наголос. «Поцілунок, поцілуватися…» — шепотів я про себе. Та наголос ніяк на «по» не потрапляв. Тоді я подумав: «А що таке, власне, оце „по“?» І раптом мене осяйнула думка: та це ж префікс! Авжеж, звичайнісінький префікс. Але ж префікса «па» взагалі не існує на світі. То лише в танцях бувають різні па, а префіксів таких не буває. Значить, усе дуже просто. Я пояснив це Сашкові.

— Угу… Цікаво, — сказав він. І щось записав у зошит, нібито оцінку мені виставив. — А скажи, будь ласка, чому пишеться «свиня», а не «свеня»? Не знаєш?

— Таких запитань учні не ставлять! — обурився я. — Схоже, що я тільки-но з дитячого садка прийшов, а ти вже десятикласник і екзамен мені влаштовуєш.

Сказавши про дитячий садок, я одразу пригадав вірші Маяковського, які ми там вчили напам'ять: «Виросте із сина свин, коли син свинятко…» Ці вірші я одразу ж прочитав Сашкові.

— Якщо «свин» — значить, «свиня», — пояснив я.

— Угу, — знову промовив він і знову записав щось у зошит.

Одне слово, недарма я напередодні зубрив правила. І зовсім не з самих лише винятків наша мова складається. Дарма Сашко про неї такої думки!

Відтоді мені дуже сподобалося «аналізувати» слова.

Тільки-но почую якесь важке слово, одразу ж починаю розбирати його. І дуже часто воно виявляється зовсім не таким-то уже й важким.

Але й на розборі слів той перший урок не закінчився. Адже у нашому «класі», на жаль, розпоряджався не вчитель, а учень.

— Давай-но тепер я подиктую, — сказав Сашко і підвівся зі стільця, поступаючись мені місцем.

Але я сідати на це місце зовсім не хотів.

— Ти? Мені?! Будеш диктувати?!

— Ага. Я! Тобі! Буду диктувати! — передразнюючи мене, відповів Сашко.

— Навіщо ж марнувати час? Адже його не повернеш!

Та мої педагогічні напучення на Сашка не вплинули.

— Диктувати теж дуже корисно, — пояснив він. — Це мені сама Ніна Петрівна радила. Хто-хто, а вона краще від тебе розуміє. «Коли, — каже, — диктуєш, дуже уважно вдивляєшся в кожне слово». Зрозуміло?

Сперечатися з Ніною Петрівною було небезпечно. І я, мов потопаючий за соломинку, схопився за уривок з Гоголя. Адже я знав його напам'ять.

— Гаразд, заспокойся. Ніхто з твоєю вчителькою не сперечається. Диктуй мені, — будь ласка, перший-ліпший уривок. — Я взяв томик Гоголя. — Ось, наприклад, зі слів: «Поцілуйтеся зі своєю свинею…»

— Що це тобі весь час одне й те ж місце випадково трапляється? — здивувався Сашко.

«Зараз про все здогадається!» — злякався я і з найнезалежнішим виглядом промовив:

— Диктуй звідки хочеш. Хоч з «Носа»! Хоч із «Записок божевільного»!

— Справді, одне й те ж двічі читати нецікаво, — сказав Сашко. — Я щось інше знайду.

Він почав гортати сторінки, а я від передчуття свого цілковитого краху, здається, зблід, сів на стілець і тремтячими пальцями взявся за ручку.

Сашко тим часом міркував:

— У нас тепер збірники якісь одноманітні виходять. Якщо веселий — то регочи без упину, поки живіт не заболить. А коли вже сумний, то теж до самого кінця… Посивіти можна! А в Гоголя, бачиш, як усе різноманітно. Ось Іван Іванович з Іваном Никифоровичем лаються… Смішно, еге ж? А поряд, на сто дев'яносто першій сторінці, «Вій». Аж мороз по шкірі! Прочитаєш збірник — і посмієшся, і поплачеш… Так цікавіше. Ось я тобі зараз із «Вія» продиктую. Найстрашніше місце!

«Нехай диктує, — подумав я. — Скажу, що від страху помилок наробив. Нічого, мовляв, не міг збагнути від жаху. Затьмарення мозку сталося. Сила художньої літератури!..»

— Отже, описання Вія, — сказав Сашко. — Зрозуміло? Пиши. Тільки я повільно диктуватиму, щоб у кожне слово вдивлятися… «Весь був він у чорній землі… Як жилаві міцні корені, виступали його засипані землею ноги й руки…»

— Ой, невже так просто й написано: