Тарас Григорович Шевченко - «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори

class=book>Передмова (уривок)

…Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а все-таки скажеш: «Слава Богу що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря слав'янська земля. Про те, що діялось на

Україні 1768 року розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, котрі його знали. Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були, – за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать, що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

Т. Шевченко

Гамалія
«Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі Із нашої України! Чи там раду радять, як на турка стати, Не чуємо на чужині. Ой повій, повій, вітре, через море Та з Великого Лугу Суши наші сльози, заглуши кайдани, Розвій нашу тугу. Ой заграй, заграй, синесеньке море, Та під тими байдаками, Що пливуть козаки, тілько мріють шапки, Та на сей бік за нами. Ой Боже наш, Боже, хоч і не за нами, Неси Ти їх з України. Почуємо славу, козацькую славу, Почуємо та й загинем». Отак у Скутарі козаки співали, Співали, сердеги, а сльози лились, Лилися козацькі, тугу домовляли. Босфор аж затрясся, бо зроду не чув Козацького плачу, застогнав широкий І шкурою, сірий бугай, стрепенув, І хвилю, ревучи, далеко-далеко У синєє море на ребрах послав. І море ревнуло Босфорову мову, У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові Тую журбу-мову на хвилі подав. Зареготався дід наш дужий, Аж піна з уса потекла. «Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? «Хортице-сестро?» Загула Хортиця з Лугом: «Чую, чую!» І Дніпр укрили байдаки, І заспівали козаки: «У туркені, по тім боці, Хата на помості. Гай, гай! Море, грай, Реви, скелі ламай! Поїдемо в гості. У туркені у кишені Таляри, дукати. Не кишені трусить, Ідем різать, палить, Братів визволяти. У туркені яничари І баша на лаві. Гой-ги, вороги! Ми не маєм ваги! Наша воля й слава!» Пливуть собі, співаючи, Море вітер чує. Попереду Гамалія Байдаком керує. Гамалію, серце мліє: Сказилося море, Не злякає! І сховались За хвилі – за гори. Дрімає в харемі – в раю Візантія{52}. І Скутар{53} дрімає; Босфор клекотить, Неначе скажений; то стогне, то виє: Йому Візантію хочеться збудить. «Не буди, Босфоре: буде тобі горе; Твої білі ребра піском занесу, У мул поховаю! – реве синє море. — Хіба ти не знаєш, яких я несу Гостей до султана?» Так море спиняло (Любило завзятих чубатих слав'ян). Босфор схаменувся. Туркеня дрімала. Дрімав у харемі ледачий султан. Тілько у Скутарі, в склепу, не дрімають Козаки-сердеги. Чого вони ждуть? По-своєму Бога в кайданах благають, А хвилі на той бік ідуть та ревуть. «О милий Боже України! Не дай пропасти на чужині, В неволі вольним козакам! І сором тут, і сором там Вставать з чужої домовини, На суд Твій праведний прийти, В залізах руки принести, І перед всіми у кайданах Стать козакові…» «Ріж і бий! Мордуй невіру-бусурмана!» — Кричать за муром. Хто такий? Гамалію, серце мліє: Скутар скаженіє! «Ріжте! бийте!» – на фортеці Кричить Гамалія. Реве гарматами Скутара, Ревуть, лютують вороги, Козацтво преться без ваги І покотились яничари. Гамалія по Скутарі — По пеклу гуляє, Сам хурдигу розбиває, Кайдани ламає. «Вилітайте, сірі птахи, На базар до паю!» Стрепенулись соколята, Бо давно не чули Хрещеної тії мови. І ніч стрепенулась: Не бачила стара мати Козацької плати. Не лякайся, подивися На бенкет козачий. Темно всюди, як у будень, А свято чимале. Не злодії з Гамалієм їдять мовчки сало Без шашлика. «Засвітимо!» До самої хмари З щоглистими кораблями Палає Скутара. Візантія пробуркалась, Витріщає очі, Переплива на помогу, Зубами скрегоче. Реве, лютує Візантія, Руками берег достає; Достала, зикнула, встає — І на ножах в крові німіє. Скутар, мов пекло те, палає, Через базари кров тече, Босфор широкий доливає. Неначе птахи чорні в гаї, Козацтво сміливе літає. Ніхто на світі не втече! Огонь запеклих не пече. Руйнують мури, срібло, злото Несуть шапками козаки І насипають байдаки. Горить Скутар, стиха робота, І хлопці сходяться, зійшлись, Люльки з пожару закурили, На байдаки – та й потягли, Рвучи червоні гори-хвилі. Пливуть собі, ніби з дому, Так, буцім гуляють, Та, звичайне запорожці, Пливучи співають: «Наш отаман Гамалія, Отаман завзятий, Забрав хлопців та й поїхав По морю гуляти, По морю гуляти, Слави добувати, Із турецької неволі Братів визволяти. Ой приїхав Гамалія Аж у ту Скутару Сидять брати-запорожці, Дожидають кари. Ой як крикнув Гамалія: «Брати, будем жити, Будем жити, вино пити, Яничара бити, А курені килимами, Оксамитом крити!» Вилітали запорожці На лан жито жати, Жито жали, в копи клали, Гуртом заспівали: «Слава тобі, Гамаліє, На весь світ великий, На весь світ великий, На всю Україну, Що не дав ти товариству Згинуть на чужині!» Пливуть співаючи; пливе Позад завзятий Гамалія: Орел орлят мов стереже. Із Дарданелів вітер віє, А не женеться Візантія: Вона боїться, щоб Чернець Не засвітив Галату знову Або гетьман Іван Підкова Не кликнув в море на ралець. Пливуть собі, а з-за хвилі Сонце хвилю червонить, Перед ними море миле Гомонить і клекотить. Гамаліє, вітер віє… Ось-ось наше море!.. І сховалися за хвилі — За рожеві гори.

[Жовтень – перша половина листопада 1842]

Назар Стодоля Малороссийская дия Тараса Шевченка

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА

ХОМА КИЧАТЫЙ – сотник.

ГАЛЯ – дочь его.

СТЕХА – молодая ключница у Кичатого.

НАЗАР СТОДОЛЯ – друг его.

ГНАТ КАРЫЙ – друг его.

ХОЗЯЙКА на вечерницах.

Слепой кобзарь, жиды-музыканты,

молодые козаки, и девушки,

и сваты от Чигиринского полковника.

Действие происходит в XVIIстолетии, близ Чигирина, в козацкой слободе, в ночь на Рождество Христово.

Акт первый

Вечер. Внутренность светлицы, богато убранной коврами и бархатом.

В стороне стол, покрытый дорогим ковром; кругом скамьи под бархатом, окаймленные золотом.

На столе стоят фляги, кубки и разные кушанья; горят восковые свечи. Стеха убирает стол.

СТЕХА

(Отходит от стола.)

Усе! Здається, що все. Стривай лишень, чи не забула чого. Риба, м'ясо, баранина, свинина, ковбаса, вишнівка, слив'янка, мед, венгерське – усе, усе. Тут і їстівне, і випити. Коли б лишень гості. Та що вони так довго баряться? І надоумило ж сідоусого у таке свято, коли добрі люди тільки колядують, сподіваться гостей, та й ще яких гостей! Старостів од такого ж старого дурня, як і сам. Побачимо, що то з того буде. Негріте залізо не зогнепі! А якби не крився та пораявся б зо мною отак тижнів за два до свят, то певна уже була б річ; а то схаменувся на самісінький святвечір та й ластиться: «І сяка й така, і добра, і розумна ти, Стехо: поможи! Я вже тобі і се, і те, і трете, й десяте». Побачимо, побачимо, як попадеться нашому теляті вовка піймати. (Помолчав). Не сказавши ні слова дочці, за кого