Жан Жене - Щоденник злодія

питання постало переді мною у той час, коли тулонський морський трибунал засудив до кари на горло молодого лейтенанта з військового корабля. Той виказав ворогові чи то розташування вогневих точок, чи то карту військового порту, чи то конструкцію якогось корабля. Я кажу не про зраду, що через неї було б програно якусь ефемерну морську сутичку, із розпростертими крилами вітрильних шхун, а про загибель у бою сталевих потвор, гордості народу вже не простакуватого, а суворого, підсиленої, підпертої математично точними розрахунками фахівців. Словом, ішлося про зраду новочасну. Газета, повідомляючи ці факти (а я надибав на неї в Кадисі), розповідала, як звикле, по-дурному, бо звідки їй про це знати: «…через потяг до зради». Супроводжувала статтю світлина молодого, напрочуд вродливого офіцера. Я закохався в його образ і відтоді завжди ношу його з собою. Любов, спалахуючи в обставинах ризикових, міцніша, і глибоко в душі я запропонував засланцеві поділити його Сибірі. Морський трибунал, стаючи на заваді моїм замірам, полегшував моє натужне просування до того, до кого душа линула, як на крилах. Його звали Марк Обер. «Я поїду до Танжера», — казав я собі, сподіваючись, що мене заберуть до війська зрадників, і я стану одним із них.

Покинувши Кадис, я перебрався до Уельви. Вигнаний звідти міською охороною, я повернувся до Хереса, а відтак морським узбережжям — до Аліканте. Я мандрував одинцем. Інколи я зустрічав або випереджав іншого галайду. Навіть не сівши на купу каміння, ми розповідали один одному, в якому селі ставляться найдоброзичливіше до злидарів, який алкальд людяніший, і верстали свою путь далі — знову самотою. Кепкуючи з наших торб, про нас тоді подейкували: «Він вирушив на полювання з полотняною рушницею». Я був один. Я покірно простував узбіччям доріг уздовж рівчаків, ступаючи по траві, сірі порохи якої вкривали мої ноги. Через цю кораблетрощу і всі лиха земні, що вкинули мене в океан відчаю, мені ще була відома лагідність сили, що давала мені змогу зачепитися за жаску і могутню гілку якогось мурина. Дужча за всі течії на світі, галузка була певніша, втішніша і гідніша мого останнього подиху, ніж усі ваші материки. Надвечір мої ноги пріли, тож-бо літніми вечорами я вже був весь у багні. Коли у мороці моя голова виповнювалася оливом, що правило мені за мізки, то сонце її спорожняло. Андалузія була чудова, палюча і безплідна. Я обходив її вздовж і впоперек. У тому віці я не відчував утоми. Я пер на собі таку важку ношу біди, що все моє життя, я був певен, минатиме у мандрах. Власне, з дрібниці, яка мала прикрасити моє життя, бурлакування обернулося на реальність. Я вже не знаю, про що я тоді думав, але пригадую, що саме Богові я звірився зі всіма своїми нещастями. На самоті, одаль від людей, я був ущерть виповнений любов'ю та побожністю.

«Я так далеко від них, — либонь, казав я собі, — що вже втратив надію прибитися до них. Хай би я відірвався від них назавжди. Тоді між ними і мною зв'язки майже зникнуть, а останній урветься, коли їхній зневазі я протиставлю свою любов до них»…

Отак, переборюючи нездужання, я дарував вам свою жалість. Мій відчай, поза всяким сумнівом, знаходив свій вираз не в такий спосіб. Насправді, у моїй голові все переплуталося, але ці жалощі, про які я казав, мусили викристалізуватися в чіткі думки, які, пряжені сонцем, набували у моїй голові викінченої і невідчепної форми. Моя нудьга — я не думав, що то була втома — не давала мені спокою. Я вже не ходив до джерел, щоб утамувати спрагу. Моє горло пересохло. Мої очі блищали. Мене діймав голод. Сонце кидало на моє обличчя, поросле жорсткою бородою, мідяні відблиски. Я був виснажений, жовтий, сумний. Я вчився усміхатися речам і міркувати про них. Із моєї присутності — присутності молодого француза на цьому березі, із моєї самотности, із мого злиденного існування, із рівчакових порохів, що здіймалися крихітною окремішньою хмаринкою довкола моїх ніг, хмаринкою, що відроджувалася з кожним новим кроком, моя гордість мала користь: її тішила своєрідність такого існування, суперечна банальному паскудству мого кумедного вбрання. Ніколи ні мої подерті черевики, ні мої брудні шкарпетки не мали гідности, яка підносить і несе по пилюзі сандалі кармеліток, ніколи мій зашмульганий піджак не дозволяв моїм рухам виявити найменше благородство. Протягом літа 1934 року я блукав андалузькими путівцями. Вночі, випросивши кілька дрібняків у якомусь селі, я вибирався у поле і засинав де-небудь у рівчаку. Мене винюхали собаки — я й досі мав особливий запах — вони валували, коли я підходив до ферми чи коли покидав її.

«Йти чи не йти?» — діймав я себе думкою, минаючи білий будиночок, оперезаний побіленими мурами.

Мої вагання тривали недовго. Припнутий до дверей пес без угаву дзявкотів. Я підходив усе ближче. Він задзявкав іще гучніше. На порозі з'явилася жінка, і я попросив дрібняків ламаною іспанською мовою — те, що я чужоземець, мене трохи підтримувало — відтак верстав свою дорогу далі, понуривши голову, із застиглим обличчям, коли мені відмовляли в милостині.

Навіть красу цього куточка землі я не зважувався помічати. Хіба тільки задля того, щоб віднайти таємницю цієї краси, викрити за нею оману, жертвою якої буде той, хто на неї покладеться. Відкидаючи красу, я відкривав поезію.

«Проте скільки ж бо краси створено для мене! Я її помічаю і знаю, що вона так вочевидь оточує мене, аби увиразнити мою скорботу».

Мандруючи берегами Атлантики і Середземного моря, я проходив через рибальські порти, вишукана бідність яких ображала мою злиденність. Я підходив до чоловіків та жінок, які стояли в холодку, і до дітей, що бавилися на майданчику, так, щоб вони мене не примітили. Любов, яку люди, здавалося, виказували одне до одного, тоді мене роз'ятрювала. Досить було мені вгледіти, як двоє хлопчаків обмінюються вітаннями чи усмішками, як мене відкидало на край світу. Погляди двох друзів — інколи їхні слова — були найневловимішою еманацією любовних променів, що струменіли з двох сердець. Променів дуже лагідного й обережно сповитого світла: променів, зітканих з любови. Мене дивувало, що стільки ніжності, цього виплоду такої тонкої, такої цнотливої і коштовної матерії як любов, виковується у такій похмурій кузні, як м'язисте тіло цих самців, які постійно розточують ці ніжні промені, подеколи облизані краплинками блискучої таємничої роси. Мені вчувалося, як старший казав молодшому, уже не мені, ведучи мову про ту частину тіла, яку він, мабуть, ніжно любив:

— Ще