Жан Жене - Щоденник злодія

Я не міг стерпіти з легким серцем, щоб хтось когось любив поза мною.

(У виправній колонії Бель-Ісль зустрічаються Моріс Ж. і Роже Б. Їм по сімнадцять років. Я познайомився з ними в Парижі. З ними я не раз займався любов'ю, але в цьому вони не підозрювали один одного. І ось одного разу вони здибалися у Бель-Ісль, де пасли корів і овець. Я не знаю, як воно вийшло, але ведучи мову про Париж, вони найпершого згадали мене. Хлопці сміються, вони подивовані, дізнавшись, що обидвоє були моїми любчиками. Власне, Моріс і переповів мені ту розмову.

— Ми стали справжніми друзяками, згадуючи про тебе. Я страждав щовечора…

— Чому?

— За перегородкою, що розділяє чоловіків, я чув, як він стогне. Він був вродливіший за мене, і всі сміливці його лапали. Я нічим не міг зарадити.

Я бентежуся, коли дізнаюся, що, як і раніше, тривають солодкі страждання мого дитинства в Меттре.)

Блукаючи земними просторами, я проходив повз стрімчаки, що вп'ялися в небо, роздираючи блакить. Це суворе, сухе і злісне убозтво глузувало з моїх злиднів і людської ніжності. Та все-таки воно мене загартувало. Я почувався не таким самотнім, відкривши в природі одну зі своїх головних якостей: гордість. Я хотів обернутися на один із тих стрімчаків. Я був щасливий і гордий, відчуваючи схожість із ним. Завдяки цьому я міцно стояв на землі. Я мав своїх кумпанів. Я знав, що таке царство мінералів.

«Ми постанемо супроти вітрів, дощів і лиха».

Моя авантура зі Стілітано даленіла у моїй свідомості. Сам він зменшувався, доки обернувся на сяйливу цяточку дивовижної чистоти.

«То був справжній чоловік», — казав я собі.

Одного разу він висповідався мені, що під час служби в легіоні вбив людину, виправдовуючись у такий спосіб:

— Він погрожував мене вбити. Але вбив його я. Він мав потужнішу зброю, ніж у мене. Я не винний.

Я розрізняв притаманні лише йому чоловічі чесноти і рухи. Завмерлі навіки, заціпенілі в минулому, вони утворювали об'єкт міцний, незрушний, який став таким завдяки кільком незабутнім деталям.

Часом, у самім осерді цього гріховного життя, я дозволяв собі паскудні вчинки — приміром, обікрасти злидарів — тягар яких обкладав мене докорами сумління.

Пальми! Ранкове сонце їх позолотило. Світло тремтіло, але пальми стояли недвижні. То були найкращі з-поміж них. Вони облямували берег Середземного моря. Лисиці на шибі взимку відзначалися більшим розмаїттям, але, як і вони — а може, й дужче ніж вони — пальми втягували мене всередину різдвяного образу, в парадоксальний спосіб навіяного строфою про свято напередодні відходу Бога, про входження до Єрусалиму, про пальмові гілки, кинуті під ноги Ісусові. Моє дитинство мріяло про пальми. І ось вони переді мною. Мені розповідали, що у Віфлеємі ніколи не буває снігу. За назвою Аліканте мені відкривався Схід. Я опинився в самому серці свого дитинства, у його миті, що достеменно збереглася в первовічному вигляді. За першим закрутом дороги я побачу під трьома пальмами різдвяні ясла, де я, дитина, буду присутня на своєму різдві між биком і віслюком. Я був найсумирнішим у світі бідняком; знедолений, утомлений я плентався пилюгою, заслуживши врешті-решт пальму першенства, дозрівши для каторги, бриля та пальмових різок.

Для бідака монети не є більше ознакою багатства, а навпаки, чимось протилежним. Дорогою я, як звикле, грабував багатих ідальґо — зрідка, оскільки вони добре вміють убезпечити себе, — але такі крадіжки десь у глибині душі залишали мене байдужим. Я розповім про свої грабунки інших жебраків. Злочин в Аліканте буде для вас повчальним.

Пригадуєте, як у Барселоні Пепе, тікаючи, встиг передати мені гроші, вихоплені з пилюги. Переймаючись героїчною вірністю героєві, а водночас із остраху, що Пепе чи хтось інший з його друзів мене відшукають, я закопав ті гроші у невеличкому сквері поблизу Монхуча, під катальпою. Виявивши витримку, я ніколи не розповідав про те Стілітано, але коли ми з ним вирішили йти на південь, я відкопав ті гроші (дві чи три сотні песет) і надіслав їх на своє ім'я в Аліканте до запитання. Тут часто йшлося про те, як краєвид впливає на мої почуття, одначе жодного слова, як мені здається, не сказано про вплив цього вчинку на мою мораль. Дорогою до Мурсії я проходив пальмовим гаєм Ельче, і природа так стрясла мій розум і душу, що мої стосунки з людьми нагадували тепер звичне ставлення людини до речей. До Аліканте я добувся вночі. Я мусив переночувати на корабельні, а на ранок мені відкрилася таємниця міста і його назва: берег спокійного моря обступали білі гори, кілька пальм і кілька будинків, порт і промениста свіжа блакить осяяна вранішнім сонцем. (У Венеції мене очікувала схожа мить.) Стосунки між речами дихали радістю життя. Аби гідно ввійти у цей світ, мені довелося сумирно розлучитися з людьми й очиститись. Оскільки мене пов'язували з ними пута почуттів, я мусив їх без жодного галасу розірвати. Всю дорогу я тішився гіркою радістю, маючи намір забрати на пошті гроші й переслати їх Пепе до Монхучського криміналу. У якійсь крамничці, яка щойно відчинилася, я випив горнятко теплого молока і рушив до поштового віконця. Без зайвих клопотів мені вручили цінного листа. Гроші були на місці. Вийшовши на вулицю, я роздер купюри, щоб викинути їх у риштак, але щоб ефектніший був розрив із людьми, я посклеював на лавиці клапті банкнот і влаштував собі розкішний обід. Пепе, мабуть, конав із голоду десь у тюремній камері, але завдяки цьому злочинові я вважав себе звільненим від моральних клопотів.

Одначе я не вештався дорогами куди очі світять. Мій шлях — був шлях усіх злидарів, тож як і вони, я не міг оминути Ґібралтар. Нічний скелястий пагорб, що кишить солдатнечею та сонними гарматами, вся ота еротична навала туманили мені розум. Я прибився до села Ла Лінеа, цього неозорого борделю, і розпочав там період «консервної бляшанки». Усі жебраки світу — таких я бачив як у Центральній Європі, так і у Франції — тримають при собі одну чи кілька бляшанок (з-під горошку чи рагу), до яких приладнують дротяну шлейку. Вони вештаються дорогами та коліями з цими бляшанками через плече. Свою першу бляшанку я запопав у Ла Лінеа. Вона була як нова. Я вигріб цю бляшанку з ящика на сміття, куди її нещодавно викинули. Метал просто сяяв. За допомогою каменя я позагинав гострі краї, щоб вони не дряпалися, і подався до колючого дроту, яким був огороджений Ґібралтар,