Жан Жене - Щоденник злодія

я у глибині душі. Перетравлюючись усередині, у шлунку чи кишках, огорнутих словом «туалет», ця фраза, як мені здавалося, передавалась через жаский погляд. Розлючений і споневажений, я вилетів під регіт чоловіків і Каролінок. Я добіг до моря і втопив у ньому спідницю, мантилью та вахляр. Усеньке місто було веселе і п'яне від цього карнавалу; відірване від землі, воно опинилося одне серед океану.[xix] Я виглядав жалюгідним і сумним.

(«Бракує смаку…» Я вже його зрікався. Я забороняв його собі. Природно, я б ним ускрізь хизувався. Я знав, що якби я мав таке виховання, то воно не ушляхетнило б мене, а обернуло на квашу. Сам Стілітано дивувався з того, що я такий нерозвинений. Я хотів, щоб мої пальці задубіли: я забороняв собі вчитися шити.)

Разом зі Стілітано я поїхав до Кадиса. Пересідаючи з одного товарняка на інший, ми добулися околиць Сан Фернандо і вирішили продовжувати свій шлях піхтурою. Але Стілітано десь запропастився. Ми домовилися зустрітися на вокзалі. Його там не було. Я довго чекав, я ходив на двірець два дні поспіль, хоча й був певний, що він мене покинув. Я залишився один і без грошей. Коли я втямив це, то знову відчув присутність вошви, їхню надокучливу і водночас приємну кумпанію у рубцях моїх сорочки та штанів: Стілітано і я, ми обидва уперто лишалися отими черницями з От-Тебаїда, які ніколи не миють ніг і чиї сорочки відгонять тлінню.

Сан-Фернандо розкинувся на морському березі. Я вирішив добутися Кадиса, який височів, омитий водами, але сполучений із материком довжелезною греблею. Коли я ступив на неї, то вже вечоріло. Переді мною здіймалися високі соляні піраміди солончаків Сан-Фернандо, а ще далі, в морі, у промінні призахідного сонця вимальовувалося місто бань та мінаретів: на прузі західної землі я раптом уздрів узагальнений образ Сходу. Вперше у своєму житті я знехтував людину заради речей. Я забув про Стілітано.

Щоб якось прожити, я ходив рано-вранці в порт, до пескаторії, де рибалки зазвичай завжди викидають із баркасів трохи риби, спійманої вночі. Усі жебраки знають про цей звичай. Замість готувати її на вогнищі, як у Малазі вкупі з іншими голодранцями, я повертався звідти одинцем до скель, які виходили до Порто-Реале. Уже благословлялося на світ, коли моя риба підсмажувалася. Майже завжди я споживав її без хліба й соли. Стоячи, лежачи чи сидячи на скелях, на східному краю острова, обличчям до берега, я був першою людиною, яку осявав і зігрівав перший промінь. Власне, він був першим об'явом життя. Я збирав рибу на прилавках ще в темряві. У темені повертався і до своїх скель. Схід сонця мене приголомшував. Я обожнював його. Якісь інтимні таємні стосунки зав'язалися між ним і мною. Звісно, я вшановував його, уникаючи складних обрядів, я не міг і думкою здумати, щоб наслідувати первісних людей, але я знаю, що це світило стало моїм богом. Саме в моєму тілі воно сходило, окреслювало дуту й заходило. Якщо я спостерігав за ним на небі, парафії астрономів, то саме воно було зухвалим відбиттям того, що я зберіг у собі. Можливо, я навіть підсвідомо плутав його зі Стілітано, який зник.

У такий спосіб я намагаюся вам пояснити, якою була моя форма сприйнятливості. Природа мене бентежила. Моя любов до Стілітано, грім його раптового впаду в мою убогість і ще не знати що кинули мене на поталу стихій. Але стихії злі. Щоб їх приручити, я захотів усотати їх у себе. Я не тільки облишив заперечувати їхню жорстокість, а навпаки, вітав її, заволодівши стихіями, я їм потурав.

Оскільки така поведенція не могла бути успішною через діалектику, то я вдався до магії, тобто до своєрідного жаданого нахилу, інтуїтивної злагоди з природою. Мова не годна була мені прислужитися. Отоді-то предмети та обставини, у яких, як бджолине жало, все-таки чаїлась колючка пихи, стали для мене по-материнському рідними. (По-материнському: тобто засадничий їхній елемент — жіночність. Згадуючи про це, я не прагнув робити жодного натяку чи посилання, на маздакізм: я лише зазначаю, що моя чутливість вимагала бачити довкола себе жіночий настрій. Вона мала на це право, по-заяк спромоглась оволодіти чоловічими чеснотами: твердістю, жорстокістю, байдужістю.)

Якщо я спробую словами описати тодішню свою поведінку, читач, як і я, буде ошуканий. Ми знаємо, Що наша мова не здатна відтворити навіть відсвіту тих чужих далеких станів, які вже давно відійшли в небуття. Те саме сталося б і з цим щоденником, якби він описав мене таким, як я був. Так от, я уточнюю: він розповідає про те, який я є сьогодні, коли це пишу. Він — не пошуки минулого, а мистецький твір, темою-приводом якого є моє минуле життя. Він стане теперішністю, закарбованістю за допомогою минувшини, а не навпаки. Отже, хай вам буде відомо, що факти чинять так, як я їм наказую, але тлумачення — це те, що я виснував, те, що я є — ким став.

Уночі я блукав містом. Я спав, притулившись до стіни, ховаючись од вітру. Я мріяв про місто Танжер, близькість якого та слава кубла лиходіїв манили мене. Щоб вирватися зі своїх злиднів, я вигадував найзухваліші зради і вчиняв би їх із холодним серцем. Нині я знаю, що із Францією мене єднає лише любов до французької мови, але тоді!..

Цей смак до зради найліпше виявиться на допиті у зв'язку з арештом Стілітано.

«Заради грошей, — запитував я себе, — і під загрозою бути відлупцьованим, невже я накапаю на Стілітано?» Я ще люблю його, і відповідаю «ні», але чи повинен я виказувати Пепе, який убив гравця у віст на Параллело? Можливо, я погодився б, але ціною якої осороми, адже прогнила оболонка моєї душі, ширила б такий сморід, що люди затискували б носи. Так от, читач, можливо, пригадує, що моє життя-буття у шкурі жебрака та лахудри стало для мене школою, де я навчився користати з основ паскудства і вдаватися до них, зрештою, тішитися зі свого вибору. Я вчинив би так само (бувши сильний у своїй майстерності мати вигоду з осороми) зі своєю душею, спотвореною зрадою. Долі забаглося, щоб це