Олександр Шевченко - Привид у Домі Гукала

яке він нам віддав… Що скажете?

— Що це геніальна ідея! — радісно сказала Діанка. — Давайте обговоримо деталі…

Глава 13

Своє диво дід Мирон помітив одразу, щойно повернувся з останнього, вечірнього обходу цвинтаря до своєї господи.

Біля хати красувався щойно посаджений кимось кущ калини. Кущ був дуже пишним, просто шикарним, і добре, по-хазяйськи, вкопаним. Скидалося на те, що він скоро прийметься, зацвіте, а пізньої осені вже запалає багряними ягодами.

А на призьбі, під вікном, лежало Євангеліє. Сучасне, нещодавно видане, зі звичайною обкладинкою — але чарівне.

Старий нахилився і взяв його до рук. І всміхнувся, відчувши знайоме тепло. Навмання відкрив Святе Письмо і сліпнучими від надміру почуттів очима вихопив з тексту один-єдиний рядок:

Бог є любов…

Наталка та Олександр Шевченки
Пригода у південному експресі
Глава 1

— Увага, увага! Швидкий поїзд номер сорок п’ять сполученням Полтава-Сімферополь відправляється з третьої колії. Прохання до проводжаючих — вийти з вагонів, до пасажирів — перевірити наявність проїзних документів. Щасливої дороги!

Останнє побажання потонуло в бравурних звуках маршу «Прощання слов’янки». Миколка Маковій смикнув батька за полу фірмового кітеля.

— Татку, чуєш? Тобі час!

— Чую, чую, — Пилип Петрович Маковій важко піднявся з нижньої полиці й, зупинившись у дверях купе, ще раз повернувся обличчям до Команди Мрії, яка в повному складі, включно з Кабачком (те, що він повністю здоровий, підтверджувалося численними ветеринарними довідками для подорожі залізницею), відбувала, як казала Миколчина мама, «на моря». А зупинився Пилип Петрович для більшого педагогічного ефекту.

— Не бешкетуйте мені там! — наказав він із тією суворістю, яка завжди діяла на підлеглих, та чомусь геть не впливала на цих малих хуліганів. — Будете дратувати стареньку — дістанете від мене на горіхи. Ременем по філейних частинах. Усім зрозуміло?

«Старенька» — це Данилкова бабуся, яка погодилася прийняти всю компанію на місяць у курортному містечку Партеніт, що на південному узбережжі Криму. Їй було неповних шістдесят, а ще вона активно захоплювалася альпінізмом, страшенно ображалася, коли їй нагадували, що вона вже пенсіонерка, і цілком могла впоратися однією лівою з цілим загоном ворогів — принаймні, якщо вірити Данилкові.

— То зрозуміло, чи ні?

— Дядьку Пилипе, — замість відповіді, засміялася Діанка, — поїзд рушає! Вистрибуйте, поки не пізно!

Пан Маковій і сам відчув характерний поштовх, тому не став чекати далі, а посунув вузьким коридором вагону з грацією слона, заскоченого пожежею. Зачепив когось плечем, неуважно пробурмотів «вибачте» і нарешті зіскочив на перон — туди, де юрмилися інші батьки, — гукнувши щось на кшталт: «Не намагайтеся відтворити це в реальному житті». Діти почули, бо й собі висипали в коридор, щоб із вікна вагону простежити, як «від’їжджає» вдалину перон з рідними та близькими. А проводжати команду Мрії, окрім пана Маковія, прийшли татусі Данилка та Семка й Діанчина мама. Усі вони добряче хвилювались — як не крути, а відпускати від себе малих на довгих тридцять днів ще нікому з них не доводилося. Та що вдієш — надворі червень, навчання позаду, а попереду літні канікули, й дітлахи як один заявили, що вони вже достатньо дорослі, аби вирушити відпочивати на море самотужки…

— Ви глядіть мені! — у відчинене вікно вагона бас Пилипа Петровича долинав чітко, попри те, що сам пан Маковій швидко віддалявся. — Щоб носи свої нікуди не пхали, сищики! Щоб ніяких там мені розслідувань, пінкертони малолітні! Купайтеся, засмагайте, фрукти-овочі споживайте! Скільки завгодно! Та якщо тітка Таня на вас поскаржиться — начувайтесь! Я тоді сам не знаю, що з вами зроблю! Я…

Потяг усе прискорював рух, і дуже скоро набрав швидкість, достатню для того, щоби пан Маковій разом із пероном та іншими батьками лишилися позаду, а гнівні настанови розчинилися в стукоті коліс і свисті вітру.

— Фуух! — із неабияким полегшенням зітхнув Миколка, відлипаючи від шибки, крізь яку він підкреслено уважно поглядав на татка й механічно кивав на знак розуміння наказів. — Ну, ось і все. Нарешті свобода! Абсолютна, нічим не обмежена свобода!

— Нічим не обмежена свобода — це називається «анархія»! — заперечив Данилко, посміхаючись. Хлопчик уже позбувся своєї піратської пов’язки, вилікувавши «ліниве око» в рекордно стилі терміни, за що й отримав від татка, як влучно висловився Миколка, «жирний» подарунок — справжнісінький морський тільник. Данилкова мама пошила до нього спеціальні штани — чорні, шерстяні, з халявами-кльош — такими широкими, що ними можна було замітати вдома замість віника. Одне слово, Данилко Руденко скидався в них на справжнісінького морського вовка. І почувався відповідно. Для завершення образу йому бракувало лише безкозирки.

Миколка, хоча нікому й нізащо не зазнався б у цьому, страшенно заздрив другові. Йому теж хотілося такої вдяганки — але ж не з його статурою її носити. Колобок у тільнику та штанях-кльош — що може бути кумедніше? Але бажання мати