Марек Краєвський - Еринії

такій самій злиденній вулиці Берка Йоселевича. Разом з іншими брудними й обшарпаними будинками вона утворювала цілий квартал, посередині якого розташувалося маленьке грузьке подвір’я. На ньому колись побудували стайню, поділену на стійла. Там візники тримали своїх коней. Із часом, під упливом розпоряджень магістрату про обмеження кількості зареєстрованих у місті тварин, чимало стійл спорожніло. Ці приміщення викупив управитель майном поблизької львівської броварні, пан Юліан Благачек, із наміром відкрити тут власний шинок. Одначе втілити свою мрію в життя він не встиг, бо економічна криза, яка охопила Польщу, підказала йому іншу, кращу думку. Попит на пиво впав, зате дешевих помешкань гостро забракло. Бідних громадян на межі десятиліть ставало дедалі більше. Тож Благачек добудував біля стайні нужник, викопав перед ним колодязь і встановив помпу, над кожними дверима зробив дашок від дощу й прикріпив на цегляній стіні табличку «вул. Йоселевича 25, флігель». У невеличкому будинку було шість комірчин, кожна з одним вікном, у яких гніздилися великі родини бідняків. Над першими дверима праворуч виднів номер 1.

Саме на цю табличку й номер дивився зараз Попельський із-за напівзруйнованого паркану. Протягом чверті години комісар стояв у затінку липи й спокійно курив цигарку. Глянув на годинника. Була майже сьома. Зараз подвір'я сповниться гамором дітей, що поспішають до школи, бряжчанням відер біля помпи й жіночими голосами. Зараз на балкони вийдуть бабці й повивішують перини під теплі промені травневого сонця, яке він так ненавидить. Зараз тут завирує життя, а Попельський мусить устигнути зробити все раніше. Він розчавив цигарку носаком черевика й швидко рушив у бік флігеля, навпростець через грязюку. Зупинився біля комірчини з номером 1. Зазирнув крізь вікно. Нічого не побачив, бо воно було заслонене ізсередини коцом. Відчуваючи на стегні приємну, підбадьорливу вагу браунінга, комісар загрюкав у двері так голосно, що наполохав голубів, що злетілися біля помпи.

Озирнувся довкола. Птахи були єдиними істотами, що звернули на нього увагу. Чоловік, який умивався біля колодязя, навіть не глянув у його бік. За дверима почулося чиєсь чалапання.

― Хто там?! ― пролунав глухий голос.

― Поліція! Відкривай!

Тиша. Кроки віддалилися від дверей і наблизилися до вікна. Коц відхилився, і за брудною шибкою блимнули закислі зі сну очі. Попельський підсунув до них поліцейського значка. Коц упав на вікно, а кроки знову наблизилися до дверей. Потому запала тиша, яка Попельського дуже втішила. Із цього він робив висновок, що Малецький вагається, впустити комісара, чи ні. Якби він був невинним, то не вичікував би, а відкрив двері.

Двері прочинилися, і в них став неголений здоровило в кальсонах і майці. Його білизна була вкрита численними жовтими патьоками. З-під майки видніло кудлате волосся на грудях. Із носа й вух стирчали поодинокі довгі закручені волосини. З кімнати бив сморід зіпсованої їжі.

― Ви Малецький? Вас звати Анатоль Малецький?

― Шо таке? ― Чоловік продемонстрував відсутність кількох зубів.

― Це Малецький?! ― гукнув Попельський і глянув убік.

Валерій Питка, який умивався біля колодязя й зараз годував голубів, ствердно кивнув головою. Малецький подивився на нього, усміхнувся й помахав старому рукою. І отримав ребром долоні по носі.

Завдавши удару, Попельський зняв капелюха й кинувся на здорованя, наче бик на тореадора. Головою поцілив Малецького в груди й разом з ним увалився до кімнати. Відчув сморід поту й теплу вологу на голові. Зрозумів, що з носа Малецького цибенить кров. Підняв голову й побачив, як той гепається об стіну й падає на відро, закрите покришкою. Уміст відра вихлюпнувся, і Попельському на мить перехопило дихання від смороду. Лівою рукою він сягнув по браунінга, а правою ― по носовичка. Націлився пістолетом у Малецького. Той сидів непорушно на підлозі й трусив великою кудлатою головою, наче з недовірою. Навколо розливалася калюжа нечистот, валялися старі поламані ящики, повні різних органічних та неорганічних покидьків. У кутку стояла чавунна грубка, труба якої виходила крізь отвір у вікні. Зі стіни стирчало металеве кільце, до якого колись прив’язували коїш чи іншу тварину.

― Ляж на боці. ― Попельський не опускав пістолета. ― Під грубкою. Добре, ― похвалив він, коли Малецький негайно виконав наказ. ― А тепер просунь руку під грубкою й вистав її з іншого боку. Я прикую тебе до дверцят, а тоді обшукаю помешкання.

Малецький найпевніше не зрозумів наказу. Він не рушив з місця, усміхався й трусив головою.

Попельський обережно зайшов з іншого боку пічки й присів навпочіпки. З огидою тупнув по мокрій від сечі долівці.

― Поклади руку під грубку, просунь трохи вбік і торкнися тут, ось тут, ― із цими словами комісар кілька разів ударив черевиком об підлогу.

Малецький нарешті зрозумів. Уся його рука зникла під грубкою, просунута між ніжками. Права долоня стирчала звідти. Попельський нахилився, щоб надіти на неї наручники. І тоді почув гуркіт, брязкіт скла й скреготіння бляхи. Комісара огорнув чорний липкий туман. Попельський ураз зрозумів, що Малецький якимсь нелюдським зусиллям підняв чавунну грубку й видер її трубу, з якої сипнула сажа. Удар, отриманий Попельським у сонячне сплетіння, перехопив йому подих. Лікоть наче пронизав струм. Пальці втратили чутливість і пістолет упав у калюжу на долівці. Почувся звук удару, ніби стиглий кавун гепнув з возу на бруківку. Або по чиїйсь голові вдарили палицею. Попельський сповз по стіні.

Але цей звук йшов не від його голови, а від довбешки Малецького. І гепнули по ній не палицею.

Питка стояв посеред комірчини, тримаючи в міцній вузлуватій долоні сокиру. Малецький лежав на долівці, зіщулившись як немовля. Питка знову підняв сокиру, спрямовуючи вістря на