Марек Краєвський - Еринії

― Стій! ― гаркнув Попельський. ― Зачини двері!

― Слухаюсь, пане начальнику! Але я казав, шо то моцний бик!

Питка слухняно опустив сокиру й глянув на Малецького цілком тверезим поглядом. Тоді виконав наказ комісара. Той, зігнувшись, насилу підійшов до розбитого вікна й глибоко вдихнув повітря. Воно тхнуло кінським гноєм, мокрою землею, гнилими дошками, але Попельському це здалося приємнішим за будь-які східні пахощі. Він утер чоло, розмазуючи по ньому сажу, і глянув на свій знищений одяг, укритий чорною кіптявою. Права холоша була роздерта до коліна.

― Живий? ― ледве ворухнув губами комісар.

― Жиє гадина, ― відказав Питка. ― Я го тілько обухом.

Попельський зітхнув.

― Хай йому біс, як тут смердить, ― мовив він з відразою, важко дихаючи.

― Від смороду ше ніхто ни вмер, а з голоду ніхто сі не всрав, ― філософськи зауважив старий.

― Слухай, Питко. ― Попельський випростався. ― Ти мене уважно слухаєш? Ти п’яний чи тверезий?

― Та тверезий як мале дитя! Бігме правду кажу.

― Ну, тоді слухай. Дякую. Ти мене врятував від цієї тварюки. А зараз я спитаю про щось дуже важливе. Ти хотів його вбити?

― Так. Я вже казав, жи гада заб’ю…

― Ти хотів його вбити, бо він замордував твого онука, так?

― Ну, так!

― А звідки знаєш, що це він його вбив?

― То ни моя справа, а ваша, пане кумісаре. Ви казали, жи то він, то я го гепнув! Та й уже!

― Але я ще не знаю напевне, чи це він. ― Попельський заткнув носа пальцями й уважно роззирався кублом Малецького. ― Розумієш, Питко? Я ще не певен. Або він сам зізнається, як очуняє і я його допитаю, або знайду якісь докази проти нього. Тоді віддам гадину тобі. Роби з ним, що хочеш. А зараз слухай мене уважно й роби те, що я кажу! Нічого більше!

― Аякже!

― Тоді прикуй його до стіни. ― Комісар простягнув Питці наручники й ключика. ― Але добре примоцуй!

За мить один браслет наручників клацнув на зап’ястку Малецького, а другий ― на кільці, що стриміло в стіні.

Попельський почав обшукувати комірчину. Усе ще затискуючи носа, він розкидав ногою старі ящики від фруктів, напхані якимись шматами й дрантям. У деяких з них були купи газет і залізяччя, в інших ― недогризки й запліснявілі, позеленілі окрайці хліба. Комісар розгортав покидьки кочергою, яку надибав біля грубки. Але не знаходив нічого, що вказувало б на провину Малецького й лише ганяв тарганів, які тихо розбігалися по кутках. Обшукавши всі ящики, комісар зосередив увагу на старій канапі, укритій ковдрою без підодіяльника. З оббивки стирчали дві іржаві пружини, обкручені мотузкою. Посередині була дірка, яка зацікавила Попельського, бо її краї були обметані ниткою. Придивився уважно. Там було щось, схоже на вузьку рурку. Попельський витягнув з кишені ножика й ледь відгорнув тканину оббивки. Глянув на свою знахідку й сплюнув з відразою. Це була жирна шкура від солонини, скручена трубкою. Товаришка самотніх ночей, імпровізована вагіна.

Заглянув під ліжко й витягнув звідти обдерту фанерну валізку. Відчинивши її, занімів. Малецького не треба було допитувати.

― Він твій, ― сказав Питці, підійшов до вікна й почав глибоко дихати.

Дивився на дітей, що йшли з ранцями до школи, ланок на балконах, які енергійно витрушували подушки й перини, на якусь бабцю, що набирала воду. Дивився на все це й нічого не бачив. Перед очима були ляльки з валізки Малецького. Їхні вуста були пофарбовані червоним. Між ногами зяяли невміло зроблені отвори, навколо яких чорнилом було домальоване волосся. На тулубах видніли обриси грудей, у дірках посередині них стриміли вершечки морквин. Деякі ляльки були чоловічої статі. Між їхніми ногами стирчали червоні олівці, а сідниці розділяли довгі шрами, зроблені долотом. Голівки всіх ляльок схилялися на груди, а тулуби були посмуговані скісними ранами. Вони виглядали як Геньо Питка, скоцюрблений у нужнику на Жолкевській.

Попельський дивився на подвір’я й нічого не бачив. Не помітив, що до вікна хтось швидко наближається. Не зауважив металевого прута, яким вибили рештки шибки й ударили його по голові. Упав, і більше не відчував смороду в обдертому кублі.

Щойно опритомнівши, Попельський відчув дотик. Перш ніж розплющив очі, перш ніж до нього повернулися слух і нюх, він відчув лоскотання від лоба до потилиці. Йому здавалося, що думки, які супроводжували це відчуття, якимось чином матеріалізувалися й витанцьовують, завдаючи болю, під розкраяною шкірою черепа. Уявив, що він лежить у кутку комірчини Малецького, десь між помийним відром і ящиком із запліснявілою їжею, а по його голові неквапом лазять тлусті таргани. Ця думка так перелякала Попельського, що він негайно розплющив очі. Побачив нерівний край якоїсь тканини. Важко підняв руку й торкнувся її. Це була пов’язка. Знову залоскотало, і комісар ворухнув головою. Незважаючи