Марек Краєвський - Еринії

Попельський підійшов до телефону, приклав слухавку до вуха й схилився над руркою, куди проказав повільно й чітко:

― Доброго дня. Це комісар Едвард Попельський з поліції. ― Замовк, очікуючи якоїсь відповіді від свого співрозмовника, але почув лише якесь мурмотіння, яке було, мабуть, відповіддю на його привітання. ― Мені треба побачитися з пацієнтом Анатолем Малецьким. Надзвичайно важливе розслідування вимагає, аби я зустрівся з ним негайно.

― За чверть години, ― почулося в слухавці, а тоді залунали тихі короткі гудки.

Попельський сів поруч зі сплячим Питкою. Відчув легеньке запаморочення. Він знав, що це могло бути від утоми, або, набагато гірше, віщувало про наближення нападу, оскільки сонячне проміння під час поїздки екіпажем пробивалося між листям каштанів уздовж вулиці Піярів. Комісар насунув капелюха на очі, а на носа вчепив свої темні окуляри. У голові знову зашуміло. Але це не були передвісники нападу епілепсії, бо про неї зазвичай попереджав шум у вухах, а перед очима миготіли плямки. Зараз жодного із цих симптомів не було. Ці запаморочення й особливо тремтіння щелепи було ознакою наближення фрустрації. У нього завжди починали тремтіти щелепи, коли з’являлося це відчуття. Тоді він затискав між зубами якийсь шматочок дерева, олівець, дерев’яну ручку або щось схоже. І невдовзі все минало.

Він знав, що цього разу фрустрація й лють не минуться так швидко, навіть якщо уп’ястися зубами в залізо. Бо за чверть години він побачить людину, яка сидить у цій клініці протягом кількох місяців, тобто перебувала тут і вчора, і позавчора. Малецький був тут, на Піярів, і не міг сховатися на крихітному подвір’ячку на Нємцевича й викрасти когось із дітей, які там бавилися. Тут, у палаті, Анатоль Малецький напевне робив у штани, дрочив у кулак або перевтілювався в Наполеона чи Віннету. А це означає, що він не мордував тоді маленького Геня Питку. Тобто не був убивцею. Попельський відчував глухе роздратування. Щелепи тремтіли. Як завжди, коли слід ставав сумнівним.

Почулися голосні вигуки. Певне, наближався Малецький. Попельський сунув Питці під носа витверезні солі. Той здригнувся й розплющив очі. Він уже зовсім отямився.

― Слухай-но, Валерко! ― Поліцейський підвищив голос. ― Зараз сюди приведуть такого собі Анатоля Малецького. Ти повинен сказати, чи це той, що бував у вас удома! Про кого ти розповідав моєму заступникові, утямив?! Розумієш, чого я від тебе хочу?

― Рихтик, ― відказав старий. ― Чи той, шо прийде, то є Тольо Малецький, чи нє! Таке маю повісти!

― Саме так! Дивись уважно!

Із темного коридору долинали вигуки. За декілька секунд із темряви вийшов чоловік у білому, який голосно лаявся й розмахував руками. Він зупинився й сердито глянув на Попельського.

― То ни є Тольо Малецький! ― озвався Питка. ― На зіхир!

― Ну, певне! ― утрутився швейцар. ― Таж то пан доктор Лебедович!

― Холера ясна! ― гаркнув доктор Лебедович на Попельського. ― Ви мені голову морочите! Гадаєте, у мене є час на ваші забаганки, пацієнтів розшукувати?!

Попельський відчув, що до голови йому прилинула кров. Щелепи рухалися не лише вгору й униз, але й у різні сторони. Зараз його не заспокоїло б навіть те, якби він гриз залізний паркан навколо лікарні. Стиснув п’ястук, упиваючись гостро підпиляними нігтями в м’яку долоню.

― Я тут бігаю, як жид у порожній крамниці! ― Доктор заговорив тихіше й трохи відступив від Попельського. ― У цілому відділенні шукаю вашого Малецького, а його вже чотири дні як відпустили додому! Доктор Зухер не вважав за потрібне мене інформувати! Ви що, не могли перевірити цього раніше? Не могли до нас подзвонити? Мені б не довелося витрачати стільки часу!

Щелепи Попельського перестали рухатися. Непевний слід ставав чимраз певнішим. Комісар потягнув Питку за комір, уклонився на прощання швейцарові й разом зі старим вийшов із клініки.

Цього разу Питка сів до екіпажа без жодної допомоги. Біля нього вмостився Попельський, замалим не навалюючись на свого кволого супутника.

― На Йоселевича, ― кинув він візникові.

― Сі розуміє, шановний паняга, ― відповів той і шмагонув коня.

― Де їдемо? ― запитав Питка.

― Провідаємо Толя Малецького, ― пояснив Попельський, посміхаючись.

― Тілько нас двої, самі свої? ― трохи перелякано допитувався столяр. ― Ви го хочете злапати?

― Так.

― Та він моцний як бик. Пане кумісаре, треба би з нами ше якогось пуліцая!

― Тобі подобаються твої нові черевики, Питко? ― запитав Попельський і витягнув цигарки.

― Ну, та певне!

― Тоді звикай до них, бо підеш у цих черевиках до Ченстохови! Ти вже зрозумів, чому нам більше не потрібен жоден поліцейський?

Питка кивнув головою й потер зашкарублі долоні.

Злиденна кам’яниця під номером 25 стояла на