Алоїс Ірасек - Скалаки

Довго по тому не бачив Балтазар краю, „звідки родом була його мати. За цей час побував він не раз «у самому пеклі», не раз бачив смерть увіч. У бою біля Коліна[14] 1757 року під ним убито його вірного Воронька, й ворожа куля зачепила йому ліве плече. Цісарське військо гнало тоді пруссаків аж у Сілезію.

За Коліном — Лісса! В грудні біля села Лейтен під Ліссою Фрідріх II розбив цісарську армію, узяв двадцять тисяч полонених і сто тридцять чотири гармати; близько шести тисяч душ полягло. Про той бій Балтазар розповідав ширше, ніж про інші. Кляв та лаяв на всі заставки генералів; а як дійде, було, до того моменту, як його оточили й він мало не попав у полон, то аж очі йому загоряться; і мова потече вільніше й живіше, коли почне розказувати, як він шаблею прорубав собі дорогу та як новий кінь, здобутий у Колінському бою, врятував йому життя своєю прудкістю. То й була його Медушка. З ескадрону, в якому служив Балтазар, лишилося живих тільки тридцять чоловік. Рештки цісарського війська поквапливо відступили до Чехії.

Балтазара доля знову занесла до села Ж. Цього разу він уже не міг обороняти своїх гостинних господарів від розбещеного вояцтва. Та Скалаки не забули того, що робив він для них колись як охоронець. В Лейтенській битві його було поранено, та ще й відкрилися дві старі рани, абияк загоєні. На «Скелі» його дбайливо доглядали. У ті дні всі села на чесько-кладському кордоні стали шпиталями; по них було розміщено велику частину поранених вояків.

Отоді-то настало лихоліття! Сільський люд, що й так гнувся під тягарем всіляких злигоднів, тепер мусив іще доглядати недужих вояків, не маючи для цього ні коштів, ні місця. Ані ліків, ні доброго харчу не було, поранених тільки перев’язували сяк-так, і багато їх помирало. А як минула люта зима, розтанув сніг і настали перші весняні дні, почали гинути поспіль і жовніри, й селяни: пішла селами пошесть, стинаючи людей, мов косою. На «Скелю» теж упала її тінь, забравши дбайливу господиню — молоду Мікулашеву жінку.

Ця смерть тяжко вразила Уждяна, що вже потроху одужував.

— Нащо мене бог лишив на світі, а таку хорошу жінку взяв до себе? Навіщо я кому здався, старий шкарбун?..— говорив він.

Нарешті Балтазар став на ноги й зміг вийти до своєї Медушки. А невдовзі осідлав її і, подякувавши щиро своїм добродійникам, приєднався разом з іншими жовнірами до війська.

— Навряд чи ми ще його побачимо! — казав старий Скалак, коли зайде, — було, річ про Балтазара Уждяна. Адже в селі, а надто на «Скелі», драгуна згадували дуже часто.

Подальше його життя змальовувати нема потреби, було воно таке саме, як у кожного вояка за воєнного часу. Виснажливі походи, часто брак хліба й води, всілякі невигоди в таборах чи на постої по селах, над усяку міру сувора дисципліна, грім битви, каліцтво та смерть на кривавому полі — такий був життєвий шлях солдата. Всього цього, опріч останнього, зазнав досхочу й Балтазар Уждян.

Наприкінці Семилітньої війни драгун знову потрапив до Чехії і до своїх рідних країв. Як він зустрівся з Скалаками, вже розказано вище.

Отакий був життєпис старого драгуна Балтазара Уждяна, прозваного Салаквардою.

Тепер Уждян став хліборобом. Уже не їздив він на своїй Медушці темними ночами по незнаних шляхах; тепер він виходив із двору й, ступаючи по зелених, зарослих пахучим чебрецем межах, обходив свої лани.

Уже виколосилися жита, під гарячим сонцем достигло зерно. Балтазар з Ванєком звозили свій перший урожай до стодоли.

Літо минуло.

Під липами перед «Скелею» сиділи на дерновій лавці старі вояки, а нині хлібороби — Балтазар із Ванєком. Господар подав своєму челядникові й товаришу повного гамана з тютюнцем — набити майже догорілу люльку,— а сам, пускаючи в чисте повітря хмарки синього диму, задивився на дорогу, що збігала до села. На ній не було ні душі. В гірському селі стояла недільна тиша.

Ванєк, набивши люльку, припалив од господаревої клаптик губки, поклав жарину в свою і завзято запахкав. Розмова, що була стихла на хвилину, почалася знову. Тема була та сама, щоденна, невичерпна: військова служба та переваги піхоти чи кінноти.

— Ото щастя — на марші місити багно або здіймати куряву, висолопивши язика од задухи. От на коні — інша річ! Сидиш як пан, маєш на собі тільки шаблю та карабіна, решту несе конячка,— хвалився драгун.

— Еге ж, еге ж, конячка! А як приїдете виморені на нічліг, ще треба подбати про ту конячку, вичистити її, а наш братчик лягай та й спи!

— Та хоч-не-хоч ляжеш, бо на ногах уже не встоїш! Хе-хе-хе! А голодувати вам мало доводиться? Чи багато понесеш на собі? Коли й добудеш чого побільше, то дорогою мусиш викинути. Еге, я пам’ятаю, як до нас раз у раз бігали гамашники-багноміси та канючили: «Земляче кіннотнику, дай шматок хліба!» Або ж чи я не бачив, які в них ноги після