Алоїс Ірасек - Скалаки

Балтазар, розійшовшись, махнув рукою. Тоді пахкнув кілька разів люлькою — говорячи, він держав її в лівій руці,— але вона вже погасла. Старий сплюнув і провів рукою під носом, немов хотів погладити вуса, забувши, що зголив їх іще тоді, як став хліборобом.

Ванєк, визнаючи в глибині душі, що господар правду каже, все-таки не хотів здаватись, хоч Балтазар іще раз вигукнув:

— Еге, кінські ноги — золото!

Та вже розкривши рота відбити атаку, Ванєк раптом побачив маленьку дівчинку, що вийшла з-за гіллястих дерев.

— Диви, господарю, гості!

Дівчинка — років так десяти — спинилася під старою липою, немов боячись іти далі, й несміло дивилась на чоловіків, що сиділи на лавці. Хоч уже стояла осінь, дівчинка була вдягнена зовсім по-літньому: лиш старенька суконька прикривала її худеньке тільце. Гарне, м’якеньке біляве волоссячко було непокрите; босі ніжки запорошені — видно, дівчинка зранку пройшла шляхом уже добрий шмат.

Старий драгун, зиркнувши на дівча під липою, гукнув:

— Ану, підійди ближче, пуцьверінку!

Голос його звучав не дуже-то привітно, і дівчинка, певно, злякалася владного тону, бо підступала повільно-повільно.

— Та не бійся, дівко, йди сюди! — підбадьорив її Ванєк.

Тоді дівчина підійшла сміливіше.

— Звідки ти? — спитав Балтазар.

— З Олешниці.

— Ага, з Олешниці! — прогув старий вояк, і спогади зразу обсіли його. Вже лагідніше додав він: — А чия ж ти?

— Бартоньова.

— А тут що робиш?

— Хліба прошу...

Ці прості слова глибоко зворушили Балтазара, розкривши перед ним гірку долю, що випала безневинній дитині; старий вояк згадав, як і він малим стояв попід дверима в людей, випрошуючи шматок хліба, бо його бідна мати не завжди могла досхочу нагодувати сина.

— Бартоньова... — протяг він і нахилив голову, ніби пригадуючи. Потім знову почав допитуватись: — А що, в тебе нема нікого? Сама ходиш?

Це питання боляче вразило дівчинку. Вона гірко скривилася.

— Мама на тім тижні померла, а татка до війська забрали.

І тоненькою ручкою витерла сльози.

— От собаки! — вилаявся Балтазар, обернувшись до Ванєка.

Той тільки мовчки кивнув головою, хоч перший подумав, що дівчинку треба нагодувати. Лиш тепер він помітив, що губи в неї сині, аж чорні. «Бідолашне, певно, в лісі чорниці збирало, аби голод утишити»,— подумав Ванєк і спитав:

— Хочеш їсти, еге?

Дівча, кивнувши головою, звело на нього великі, блискучі від сліз очі. Ванєк устав і пішов до хати.

— Іди сядь коло мене, ось тут,— мовив Балтазар.— Хочеш у нас зостатися?

Дівчинка подивилася йому в обличчя.

— Я ж із бабусею...

Балтазар наморщив лоба.

— А де твоя бабуся?

— А он там сидять, під липою,— показало ручкою дівча, зіскочивши з лавки.

Вернувся Ванек, несучи окраєць чорного хліба.

— Ану веди мене до своєї бабусі,— звелів Балтазар.

Дівчатко повело Балтазара, за ними пішов і Ванек. Недалеко від дороги під липою сиділа чи скорше лежала жінка, біля неї на землі валялися невеличкий клуночок та ліщиновий костур. Забігши вперед, дівчинка стала перед бабусею навколішки й показала їй на чоловіків, що наближалися до них. Старенька насилу звелася й сіла, спершись на дерево спиною.

Балтазар, якось незвичайно поважно розмовляючи з Ванєком, підійшов до жебрачок і побачив бліде обличчя, яке порили зморшками літа, а надто клопіт та нужда. Очі в старої були запалі, тьмяні, одіж злиденна, латана-перелатана. Убога жінка, жебрачка... Баба з онукою жадібно їли поданий їм хліб. Лиш як вони його доїли, Балтазар почав розпитувати стареньку.

Вони дуже скоро порозумілися. Баба була з Олешниці, з того самого села, яке старий кавалерист вважав своєю батьківщиною. Він пригадав, що знав колись цю жебрачку ще молодою дівчиною; тепер їй було років шістдесят. Вона теж згадала гусарового сина, котрий ще юнаком утік до війська, але нізащо в світі не впізнала б його сама. Стара дивом дивувалася з того, як склалося його життя, і зичила йому щастя. Тоді згадала себе й, гірко нарікаючи, розповіла чоловікам у кількох словах про свою недолю. Лишилася в неї по небіжчику чоловікові халупка, де вона й жила в великій нужді з єдиною дочкою. Пристав до них у прийми один хороший хлопець із села, та не пожили молодята й чотирьох років, як пруссаки силою забрали його до війська. Так він і не вернувся.

День уже хилився до вечора.

— Куди ж