Алоїс Ірасек - Скалаки

ви йдете? — спитав Балтазар.

— А куди очі світять, — зітхнула стара.— Нема в нас домівки ніде, голод нас жене з нашої хижки.— І, поглянувши на сонце, що стояло вже невисоко над лісом, попросила Балтазара, щоб пустив їх переночувати, бо вона вже стомилася дуже й ноги болять.

— Та я б вас і сам не одпустив,— відказав старий вояк і пішов з Ванєком до воріт. Старенька пошкутильгала за ними; онука держалася за її спідницю. В хаті вони повечеряли всі разом, а як смерклося, Ванєк постелив їм на долівці. Тільки Балтазар іще довго сидів за ворітьми, пихкаючи люлькою.

Над чорним лісом уже давно висів місяць, коли він надумав лягати. Ввійшовши до хати, побачив, що всі уже поснули. Очі його спинилися на малій Лідушці, яка міцно спала на соломі. «Ач як розметалося, бідолашне! — подумав старий вояк.— Таке мале, а вже стільки натерпілось. А щічки як розчервонілися! Все ж таки велику втіху має та нещасна стара...» Ще за вечерею Балтазар жартома сказав, що в неї вже й онука є, а він, бач, і досі старий парубок. Тепер знову ця думка мимохіть майнула у нього в голові, але він уже не засміявся. У нього, старого буркуна, в цілому світі немає душі рідної...

Постоявши трохи над сонною Лідушкою, Балтазар махнув рукою, ліг і зразу ж міцно заснув.

Прокинувшись уранці, він побачив, що Бартоньова вже сидить на соломі. Лідушка ще спала.

Ванєк уже порався по хазяйству. Він уніс глек молока скип’ятити на снідання, взявся був за кресало, щоб розпалити в печі, та Бартоньова випередила його. Вечеря та спокійний сон покріпили стару, до того ж вона хотіла чимсь віддячити гостинному хазяїнові, а тому не дала Ванєкові затопити, сама скип’ятила молоко й прибрала в світлиці та в сінях.

Балтазар був приємно здивований, коли вернувся знадвору. Лідушка вже вертілася коло печі, помагаючи бабусі. Господар покликав їх до столу; а коли Бартоньова, поснідавши, взяла свій клуночок та стала дякувати, збираючись іти, він спинив її біля порога:

— Слухайте, бабо, чи не схотіли б ви зостатися в нас?

Старенька аж очі вирячила; спершу вона прийняла ці слова як жарт, потім стала відмагатися, що, мовляв, уже стара, що тільки хліб дурно їстиме, бо не здужає обпорати всього в домі, та зрештою, плачучи від радості, погодилася.

— Хай вам бог оддасть, господарю, за оце дівча, убогу сирітку, що ви її пожаліли!

— Хочеш зостатися тут, Лідко? — спитав Балтазар дівчинку, і вона, усміхаючись, радісно закивала головою.

Того дня старий драгун був незвичайно веселий. Ходячи по дворі, посвистував, а в хліві, чистячи шкребницею вірну Медушку, мугикав свою улюблену жовнірську пісеньку:

В чистім полі вояк лежить, З голівоньки крівця біжить. Ворон коник над убитим Сумно землю б’є копитом...

На «Скелі» знову з’явилися жіночі руки. Це стало помітно зразу: перше там було мов у військовому таборі, все лежало як попадя, часом у великому безладді.

Хоч Бартоньова була вже не молоденька, та робила все, що здужала. Оклигавши потроху, вона з Лідущиною поміччю стала за господиню в хаті. Чоловіки були вельми вдоволені її дбанням; таких вигод, як тепер, у них перше й заводу не було.

Тихий, похмурий двір ожив; його добрим духом, сонячним променем у цьому тьмавому закутку стала Лідушка. Щічки її порожевіли, смага зійшла з личка. Сміх її та співанки веселили всіх, а найбільше старого драгуна, що всім серцем прихилився до дитини. Тепер і оселя стала йому веселішою та ріднішою. Досі він нікого так не любив, як свою Медушку. Сам того не знаючи й не думаючи, він любив її більше, ніж будь-кого з людей; і знову ж таки, йому й самому невтямки було, як приросло йому до серця це дівчатко, немов то була його рідна дитина.

Одного погожого дня по обіді Ванєк вивів із стайні Медушку. Балтазар, що стояв із Лідкою посеред двору, свиснув. Розумна тварина зразу ж підбігла до нього й зіп’ялася дибки, мов хотіла покласти передні ноги на плечі господареві. Лідушка виснула й кинулася навтьоки, подумавши, що Медушка сказилася. Балтазар розреготався.

— Е, Медушко, не виходить уже в тебе; старіємо ми з тобою, старіємо. Колись ти не так уміла! Ану, дочко, ходи сюди, — покликав він налякану дівчинку.

Лідушка побачила, що кобила стоїть спокійно, нахиливши до господаря голову, і вже сама підійшла ближче, погладила маленькою ручкою лиснючу шерсть Медушки, а старий драгун, піднявши дівчинку, посадив її на кінську спину. Дівча спершу боялося й хотіло зіскочити додолу, та коли Медушка, слухаючи Балтазарового наказу, пішла по двору тихою ступою, Лідка заспокоїлась. Балтазар вельми потішився, а дівчинка відтоді вже не боялася коняки й носила їй усе, що могла, годуючи її з своєї ручки.

Господинею були задоволені всі, а найдужче Ванєк, якому вже не доводилося доїти корів та прати шмаття.

Так минала осінь. Лідушка