Алоїс Ірасек - Скалаки

якомусь пекельному танку, рухалися юрми вояків; вона знала, що це бій вирішальний. Турецьке військо прийшло на поміч залозі фортеці, в таборі цісарської армії лютували пошесті та голод.

Катерина, тремтячи, тулила малого сина до грудей. У нічній темряві гриміла канонада й рушнична стрілянина, аж земля двигтіла; спалахи пострілів прорізали морок, мов блискавки. Цілу ніч простояла так Катерина, в страшній тривозі молячи бога, щоб зберіг їй чоловіка та дав перемогу цісарському війську. До табору вже зносили поранених, рев битви вже, було, трохи стих, тоді знов почав наростати.

Небо поблідло, на сході заясніла над обрієм світла смуга. Поранених прибувало; з табору й до табору на вмилених конях мчали, як скажені, ад’ютанти. Засурмили сурми, забили барабани, знявся гамір; останні полки виступили з табору в бій.

Жінки, потерпаючи, поралися біля ранених; здавалося, що цісарському війську непереливки.

Зійшло сонце, й ранкове повітря затремтіло од тисячоустого щасливого крику: «Перемога!» Той крик розлігся по всьому цісарському війську й радісною луною озвався в таборі. Гроза стихала, змовкав гарматний грім і тріскотнява рушниць. Принц Євгеній переміг, Белградська фортеця здалася. Мури, рови і поле довкола просякли людською кров’ю, новий день побачив тисячі спотворених трупів, серед котрих лежав із розрубаною головою і гусарський вахмістр Уждян. Дружина не дочекалася його, Балтазар так і не побачив свого батька.

В далекій чужині, серед воєнного грому, лишилася Катерина зі своїм сином сама-самісінька. Наплакалась же вона та набідувалась! Хоч і знущався з неї часом чоловік, та все ж таки був у сердешного немовляти батько, була якась підпора. Катерина згадала рідний край, і давня туга за батьківщиною спалахнула в ній з новою силою. І хоч її не пускали, хоч дехто й золоті гори обіцяв, та вона безстрашно подалася незнаними краями додому. Довго мандрувала вона, багато зазнала лиха, поки дісталася до рідного села. Люди в Олешниці насилу впізнали цю високу жінку, худу, запечену, аж чорну на виду, що прийшла до села, несучи на руках хлоп’ятко. Катерина знову стала за наймичку.

Ледве підріс Балтазар, як уже мусив по своїй змозі помагати матері. Коли йому минуло шістнадцять, мати його померла, а ще за рік і він зник із села. Подейкували люди, що завербувався до війська.

— Гусарська кров заговорила! — мовляли.

Про своє дитинство Балтазар не розповідав ніколи, не вбачаючи в ньому нічого вартого уваги або принаймні цікавого для слухачів — полкових товаришів або селян із Ж. Згадував тільки найпримітніші події, які сталися з ним самим або про які чув од матері. Зате своє солдатське життя змальовував дуже широко, часом аж надміру, і завжди з великою охотою й захопленням. Пам’ять у нього була дивовижна. Немало світу він об’їздив і перебачив, але все міг пригадати точно і до найменших подробиць. Чудово пам’ятав, де і що їв і пив, де згубив люльку й добув нову або де й коли перековував коня.

На сімнадцятому році життя Балтазар завербувався до пішого полку князя Пікколоміні. Отам-то він дізнався, що вояцьке життя зовсім не таке, як він чував і яким уявляв його собі. За тих часів військова служба тривала вісімнадцять-двадцять років; старі вояки, що дослужували вже другий десяток і посивіли в походах, вважали за новобранців навіть тих, хто прослужив років п’ять.

Службу в полку Пікколоміні Балтазар згадував недобрим словом. Офіцери були шляхтичі, зелені юнаки, часом шістнадцятилітні. Про них Балтазар і Ванєк обурено казали, що вони жовніра, простого чоловіка, за худобу мають. І щоразу старий драгун пускався в спогади про котрого-небудь із офіцерів; біографії багатьох із них він знав достеменно.

— Ой, собаче було наше життя в тих Піколонів,— так скорочував Балтазар наймення своїх панів.— Самі поміркуйте: в сорок третьому з полку дезертирувало півтораста жовнірів, одного за це розстріляли. В сорок четвертому втекло двісті шістдесят дві душі, розстріляно шістьох. А в сорок п’ятому розстріляно п’ятьох, утекло ж двісті шістдесят — серед них і я.

Так він здихався «піхтурячих» гамаш.

Та недовго блукав Балтазар, заживаючи золотої воленьки; незабаром пішов у драгуни.

В драгунах йому сподобалося. Замість гамаш йому дали високі кавалерійські чоботи, убрали в вузькі штани й короткий білий мундир із синіми вилогами й відігнутими полами, підбитими синім сукном. Як гордо сидів він на своєму Вороному, хвацько збивши набакир чорного трикутного капелюха! Тоді була саме війна з Пруссією, і полк не лишався подовгу на одному місці, бойовий вихор носив драгунів по всьому краю, сьогодні вони билися тут, завтра там — найбільше в Сілезії та на північно-східних кордонах Чехії.

Найдужче терпіли од війни села Находської округи: їх то обдирало дощенту поборами цісарське військо, то плюндрували, вдираючись раз по раз до краю, пруссаки. Село Ж. витерпіло, може, більше за всіх. Доведені до відчаю, його мешканці стали просити управителя з Находського замка, щоб їм дали військову сторожу, чи то salva guardia, яка охороняла б їх від мародерів та гвалтівників.

Управитель, змилосердившись, виклопотав для села Ж. в передових полків, що відступали з Сілезії, охоронний загін з кількох кавалеристів. Серед них був і Балтазар Уждян.

Балтазар чесно виконував свої обов’язки охоронця. Скільки ставало сил, боронив мешканців села Ж., своїх земляків, від усіляких бешкетів цісарського війська; селяни ж не могли надякуватися йому за це. А надто полюбили чесного вояка в родині Скалаків. Салакварду, чи просто Кварду, знали всі діти в селі, й ніхто не боявся високого вусатого драгуна. Коли він згодом дістав наказ повернутися до полку, усі в селі посмутилися, всі щиро стискали йому руку, а декому й сльоза на очі набігла. Адже він їхав на бій.