Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

— Отож бо... Іди і поклич сюди Семенюту-Рябка. Треба кінчати з ними... Бо ці українські націоналісти вже далеко зайшли — все Гуляйпілля баламутять.

Негребецький застав Павла вдома. Той сидів за столом і пив з алюмінієвої кварти чай в прикуску з грудочкою цукру. На одному коліні в нього сидів дворічний син, а на другому — трирічна донька. Обох їх, в перерві між сьорбанням чаю, Павло годував картоплею, вареною в лушпинні. Його молода, вельми гарна дружина, була одягнена в українську вишивану камізельку й таку ж розцяцьковану нитками сорочку. Її чоловік також був в українській вишиванці. На покуті, заквітчаний у вишивані рушники, стояв, як образ святого Миколи, великий, витканий на полотні, портрет Тараса Шевченка. З усього відчувалося, що хазяїн нікого не чекав і не сподівався на зле. Павло та його жінка були в гарному настрої, жартували. Негребецький, закінчивши оглядини портрета Шевченка, сказав господареві:

— Павлушо, тебе викликає Нестор.

— Куди?

— В Ревком.

— Що ж, треба йти...

Він зняв зі своїх ніг діток, посадив їх на канапу й сказав, звертаючись до жінки:

— Гадаю, Марійко, що в Махна довго не забарюся... Зачекай мене, тоді й дамо свиням, корові.

— Чого б то він? Га? — жінка сполохано дивилася то на озброєного Івана, то на, здавалось, цілком спокійного чоловіка.

— Не знаю... Скаже, — відповів Павло.

— І я не відаю, — обманув Негребецький.

Йшли вони дорогою мовчки, наче чужі. Насправді, добре знали один одного. Їхні батьки навіть товаришували, а вже їхні діти — Павло та Іван трималися один від другого осторонь, тим більше зараз, коли вони стали на протилежних берегах революції. Тепер вони обоє ділили світ на чорне і біле, на своїх і чужих, на прибічників і ворогів, і межа такого поділу проходила їхніми душами, пекучим болем ранила їхні серця. І нічим не зарадиш, не повернеш до початкового братолюбства, бо йде Революція — ця найбезжальніша й безкомпромісна людська бійня.

І все-таки Негребецький не витримав, цілком доброзичливо сказав:

— Ти, Павлушо, може тікав би від мене?.. А я по тобі кілька разів пальну з маузера... Звісно, цілитися не буду — то й не попаду, не бійся... Чимчикуй перелісками і ярами до своїх родичів У Санжарівку чи в Святодухівку... Десь там пересидиш лиху годину.

— Я не здатний на це, Іване... Я давно мріяв схрестити словесні шпаги з Нестором... Бо прийде час — і він жалітиме, що не йшов за Богом — не боровся за рідну Україну, а піддався наклепу Люципера.

— Що ж, Павлушо, не носи на мене за пазухою камінь... Я тебе попередив, а там — роби, як знаєш.

Махно їх чекав, вже й нервував, бо швидко ходив взад-вперед по великій кімнаті, заклавши за спину руки. Його особистий охоронець і порученець Сашко Нетреба байдуже дрімав за столом, а коли з'явився Семенюта, прибадьорився, навіть розчесав, звісно, пальцями свій великий рудий чуб.

— Пішли за мною, — наказав Нестор Павлові, направившись до свого кабінету.

Розмова між ними відбулася за зачиненими дверима і без свідків. Навіть Сашко залишився сидіти за столом передньої кімнати. А Негребецький чув окремі фрази двох політичних противників і ворогів, коли вони обоє підвищували голос.

Семенюта говорив:

— Центральна Рада — це суто революційний уряд... Лише вона здатна і правомочна на українській землі відновити свободу і щасливе життя. Незабаром наша армія вступить у Гуляйполе... Нам допоможуть німці та австрійці.

А Махно:

— Схиляюся, Павле, перед твоєю хоробрістю говорити мені таке прямо в вічі... Тепер я бачу, що ти — запеклий ворог селянської революції і лише твоя смерть може відновити справедливість нашого протистояння...

Почулися два постріли з маузера... Через кілька секунд відчинилися двері — на порозі Нестор. Він наказав Сашкові і Негребецькому:

— Винесіть труп цього зрадника у двір і нехай скинуть його в глинище Карманова.

Семенюта був застрелений у голову ззаду. Зрозуміло, Махно, щоб скоїти це вбивство, встав з-за столу (а може й він за столом не сидів, а ходив по кабінету) й зайшов Павлові, що приютився на стільці, за спину. Чому він саме так вчинив? Чого не застрелив свого противника спереду, дивлячись йому у вічі, як це завжди було у подібних випадках? Може, якби їхні очі зійшлися у двобої, Нестор не зміг би натиснути на спусковий гачок свого маузера? Може й не зміг би. Можна по-всякому думати. Єдине, чого не скажеш про Махна, то це те, що злочин цей він вчинив, пересилюючи своє сумління. Бо він завжди вбивав людину сердито і водночас холоднокровно, будучи впевненим, що все це робить в ім'я селянської революції, яка не знає і не сприймає жалю.

А втім, убитого Павла через кілька днів Махно вже згадував "незлим тихим словом". Виявилося, що Семенюта-Рябко не помилявся, коли переконував гуляйпільців, що ось-ось на їхній землі будуть війська Центральної Ради України та її союзників. Нестор тоді не вірив, плювався і гарчав на свого ідейного ворога. Аж, дивись, усе сталося, як казалося. Німецько-австро-угорські армії під загальним керівництвом генерала Ейхгорна вже