Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

поміщикам, які тиснуть Щуся... Зрозумів? Продовжуй бити і палити їх, як вошей у печі. Через кілька годин я і Щусь прийдемо тобі на допомогу і доб'ємо те шварготиння[14].

Нестор поклав слухавку і швидко вийшов з будинку... Настала довга Варфоломіївська ніч для усіх землевласників Гуляйпілля і Пологівщини. Дзвеніло спекотне літо — і маєтки хазяїв тижнями горіли, як сірники, а ще й облиті гасом з усіх боків, вони створювали суцільне палаюче пекло, з якого не могли вискочити ні дорослі, ні діти, ні тварини. Ті з небагатьох, хто виривався на степовий простір, не мали сили втекти від кінної погоні і були порубані на шматки м'яса повстанцями. Від крику, лементу і моря людської крові весь люд району заціпенів, здається, на віки-вічні.

А на базі недопалених і спорожнілих поміщицьких маєтків і земель Махно активно взявся створювати комуни. В одну з них навіть записався сам. Усі кругом були слухняні, ніхто не смів перечити задуму грізного отамана.

Аж нараз на центральному майдані Гуляйполя стався велелюдний мітинг. Його зібрали, на подив мешканців району, не анархісти-комуністи, а місцеві українські націоналісти під жовто-блакитним стягом. Виступали один за одним вчорашні прапорщики Волох, Волков, Приходько, агроном Дмитренко, ну й, звісно, їхній керівник Павло Семенюта — Рябко, промова якого багатьом припала до душі. Він сказав, що на противагу підлому Тимчасовому уряду в Петрограді створений у Києві "наш український уряд в особі Центральної Ради”. Почувши це, мітингуючі довго кричали: "Слава!" А закінчив свою промову Павло Семенюта надривними вигуками:

— Геть кацапів з нашої землі! Смерть цим гнобителям нашої рідної мови! На рідній землі хай живе наша влада — Центральна Рада та її Секретаріат.

Цієї хвилини хтось заспівав:

Ех, яблучко, з боку красное, Що кацапії кінець — діло ясное.

Махно, котрий, одягнений під старця — з сивою борідкою, у латаній свитині та з костуром у руці, — щоб його ніхто не впізнав, був присутній на цьому мітингу, стояв десь посередині натовпу і спокійно сприймав усе почуте, аж поки не проспівав якийсь підлотник куплет "Яблучка" про кацапів. Справа в тому, що багато частівок під загальною назвою "Яблучко" були присвячені махновському рухові і, звісно, народжувалися десь в оточенні гуляйпільських анархістів. Нестор здогадувався, хто автор цих куплетів, але ніколи не прагнув його встановити. Та зараз, почувши черговий куплет на мітингу націоналістів, він наче оскаженів і вирішив негайно провести розслідування усіх "Яблучок".

Викликав у приміщення штабу Івана Негребецького, а з ним запросив і свого охоронця Сашка Нетребу.

— Хто з вас пише "Яблучка"?! — в голосі отамана хлопці відчули щось зле, а тому мовчали, як риба.

— Чого, мов без'язикі?.. Сашко, ти?

— Ні, Несторе...Я навіть не знаю до кінця всієї абетки, бо так-сяк закінчив одну групу. А на смітниках, де я проходив школу, учать лише матюкатися.

— Тоді ти, Іване...

Негребецький винувато опустив голову.

— Навіщо ти про цих кацапів встругнув?

— А що, хіба неправда? — огризнувся Іван.

— Тоді кому ти служиш: всесвітній революції чи українській буржуазії?

Запитання надто відверте і пряме. Така й має бути відповідь:

— Я за соціальну справедливість і за революцію до її переможного кінця. Але ж ми з тобою, Несторе, українці...

Було б це сказано ще влітку 1917 року, без сумніву, Махно застрелив би Негребецького на місці — без слідства й суду вчинив би розправу лише за те, що його сподвижник схибив, відійшов од чіткої лінії революціонера-інтернаціоналіста... Але тепер Нестор уже був знайомий з Галиною Кузьменко, вчителькою української мови та літератури Гуляйпільської гімназії. Саме вона уже багато разів, коли вони удвох гуляли Дібрівським лісом, переконувала отамана, що Україна має бути самостійною, незалежною від Росії державою і таке її становище аж ніяк не буде суперечити ідеї анархізму про створення комун, органів самоврядування і навіть ідеї інтернаціональної єдності. Галина якось мудро, не зовсім зрозуміло для Нестора, говорила, що, мовляв, лише незалежні одна від одної держави можуть по-справжньому розвивати у себе міжнаціональну єдність. Чесно кажучи, Махнові таке поєднання, така рівність між двома цими поняттями — інтернаціоналізмом і самостійністю кожної держави — були просто не сумісні та й годі. Інтернаціоналізм він вважав як об'єднання всіх націй і народів у одне ціле, неподільне, без кордонів. Ось так, як птахи... З одною мовою, культурою, з одним життєвим простором. А виявляється, є серед анархістів люди, котрі це ж саме поняття ставлять зовсім по-іншому, з ніг на голову... А може він ставить його саме так — на голову?.. Поживемо — побачимо.

— Гаразд, — сказав примирливо Нестор, звертаючись до Негребецького. — Щоб ці завихрення тримав при собі і я про них більше ніколи не чув... Бо так можна дійти до абсурду: сьогодні будемо бити кацапів, завтра — євреїв, а післязавтра — кого?.. А післязавтра вони усі — нас, українців... Виграємо від цього чи ні?

Іван мовчав.