Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

— Доволі незвичайна знахідка.

— Саме так.

— Бачу, ви вже наче оговталися після пригоди.

— Правду кажучи, це нас зовсім не налякало.

— От воно що, — відповів банкір, здивовано хитаючи головою. Наш спокій видавався йому дивовижею. — Сталеві нерви! Тоді побачимося в церкві, хлопці. — Портер пішов, поважно вимірюючи кожен крок.

Того ранку ні пані Клемент, ні Пітер так і не прийшли. Як казала мати після служби, хор звучав кепсько через їхню відсутність. По завершенню богослужіння всі присутні ще трохи погомоніли в окремій церковній кімнаті. Мене засипали запитаннями про знайденого мною і Джейком мандрівника. Я постійно повторював ту саму історію, щоправда, трошки прикрашену. Суворий Джейків погляд дуже красномовно свідчив, що моя інтерпретація йому не до вподоби. Під кінець оповідок роль Джейка здавалася ледь помітною.

Після останньої служби у Фозбурзі, близько опівдня, батько віз нас додому. Містечко було розташоване майже за двадцять кілометрів на північ від Нью-Бремена. Завжди виникало таке відчуття, наче я цілу вічність був у пеклі, й от нарешті мені подарували Божественне прощення. Миттю я побіг до себе в кімнату й перевдягнувся, аби насолодитися рештою дня. Коли я спустився вниз, мати саме діставала їжу з холодильника. Я ще вчора здогадався, що на нас чекатимуть запіканки з тунця та фруктове желе. Батько зайшов на кухню поперед мене; щодо вечері наші думки збігалися.

— Вечеря? — запитав тато.

— Це не для вас, — відповіла мати, — це для Амелії Клемент. Жінки з хору казали, що вона захворіла, і тому не прийшла сьогодні до церкви. — Мати відвела батька вбік і підійшла до кухонного столу зі сковородою в руках. — Життя Амелії — суцільна в’язниця, влаштована її чоловіком Тревісом Клементом, який коли не найгірший у світі, то принаймні один із перших у цьому списку. Вона мені тисячу разів казала, що репетиції хору в середу та недільні служби — це дві події, яких вона найбільше чекає протягом тижня. Якщо її сьогодні не було, отже вона серйозно занедужала. Я хочу подбати, аби Амелія не переймалася хоча б тим, чим нагодувати сім’ю. Я вже майже закінчила приготування, от збираюсь це відвезти, і ти поїдеш зі мною.

— А як же наша вечеря? — злетіло в мне з язика, перш ніж я встиг подумати про доцільність запитання.

Мати кинула на мене осудливий погляд:

— З голоду ви вже точно не помрете, зараз щось і вам придумаю.

Щиро кажучи, це навіть на краще. Запіканка з тунця мені не подобалася. Я подумав, якщо вже батьки йдуть до Пітера Клемента, то в мене з’являється чудова нагода переповісти історію про мерця хлопчиськові. Ефект, який оповідка справляє на людей, що її почули, мене дуже тішив.

Цієї миті на кухню зайшла Аріель; наближався час, коли їй треба було йти на роботу.

— З’їси бутерброд? — поцікавилася мати.

— Ні, перехоплю щось уже там, — вона нахилилася, сперлась на стіл і запитала: — А що, коли цієї осені я не поїду вчитися до Джульярдської школи?

Батько дістав із холодильника банан і саме почав його чистити:

— Ну, тоді відправимо тебе працювати на соляні шахти.

— Я лише хочу сказати, — вела далі Аріель, — що навчання в університеті в місті Манкейто нам обійдеться дешевше.

— Ти вчишся за стипендіальною програмою, — зазначив батько, запихаючись бананом.

— Я знаю, але ж будуть додаткові витрати, які вам доведеться сплачувати.

— А це вже не твій клопіт, — відповів батько.

— Я могла б і далі займатися з Емілем Брендтом. Він ні чим не гірший за будь-кого з Джульярдської школи.

Еміль Брендт навчав Аріель від самого початку, щойно ми переїхали до Нью-Бремена п’ять років тому. Власне, він був одним із факторів, що вплинули на переїзд. Мати хотіла, аби Аріель займалася з найкращим композитором і музикантом Міннесоти, а це був Еміль. Так уже пощастило: він був маминим добрим приятелем ще з дитинства. Історія цієї дружби відкривалася мені сторінка за сторінкою впродовж усього життя. Дещо я дізнався ще в 1961 році, щось випливло, лише коли подорослішав. Тоді я довідався, що мати якийсь час була навіть заручена з Брендтом. Він був трохи старший за неї. Варто зазначити, що врівноважені жителі Нью-Бремена, які здебільшого мали німецьке коріння, вважали його, з одного боку, безумцем з талантом генія-музиканта. А з другого — одним із представників могутнього роду Брендтів, започаткованого для чогось виняткового. Невдовзі після освідчення, він покинув матір, не сказавши ні слова, і подався шукати кращої долі в Нью-Йорку. Улітку 1961 року це була вже давно забута історія, і мати ставилася до нього як до одного з найкращих друзів. Частково таке ставлення було результатом цілющої дії часу, проте мені здавалося, що співчуття матері до Еміля, який повернувся в містечко геть нещасною людиною, було сильнішим.

Мати на мить припинила куховарити, суворо глянула на сестру і спитала:

— Це через Карла? Ти не хочеш залишати свого хлопця?

— Ну, що ти таке кажеш, мамо?

— Тоді в чому річ? Точно не в грошах. Це вже давно вирішено. Дід пообіцяв дати все, що тобі знадобиться.