Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

Десь далеко звуки грому нагадували постріли гармат. Я подумав про батька, про спогади, якими він поділився зі мною та Джейком. Це важило більше, ніж будь-що інше, почуте досі від нього. Стільки всього хотілося розпитати про війну! Чому я зволікав, і сам не знаю. Звісно, батько жодним чином не показав, що йому боліло наше мовчання. Ось і вся плата за гірку відвертість. Мені так хотілось дізнатися в нього про смерть: чи боляче помирати, що чекає на мене і всіх нас після загибелі; але тату, будь ласка, тільки без тих балачок про Небесні Ворота. Для мене смерть — це ж серйозне питання, і мені так кортіло про це поговорити хоч з кимось. Шанс дізнатися більше тоді, у брудному гаражі, разом із батьком і братом у мене був, але я його проґавив.

Отак і сидів собі на сходах, аж раптом помітив, як тінь прошмигнула заднім подвір’ям до вулиці Тайлер, що вела до заможних помешкань. І хоча на вулицях не горів жоден ліхтар, визначити втікача не склало особливих зусиль.

Згодом я підвівся, повернувся в кімнату і ще раз поглянув на блискавку, що, ніби пронизуючи землю, окреслювала долину.

На рахунку в літа було вже дві смерті; я ні про що не здогадувався, але попереду на нас чекало ще три.

І наступна виявилася найболіснішою.

Батько служив одразу в трьох церковних парафіях. Це означало, що всю відповідальність за духовні потреби парафіян ніс саме він. Щонеділі він правив три окремі служби, а оскільки ми були членами його сім’ї, наша присутність була обов’язкова.

О восьмій ранку починалося богослужіння в церкві Кедбері — невеличкому містечку за п’ятнадцять кілометрів від Нью-Бремена. Парафіян було чималенько. До її складу входила певна кількість протестантів іншої конфесії, які не мали поруч власної церкви. Вони віддавали перевагу простим службам методистської церкви, а не релігійно-хворобливим лютеранської, хоча її представники й заселили штат Міннесота так швидко, як бур’яни занедбане поле. Мати керувала хором — і по-справжньому ним пишалася. Щотижня завдяки її зусиллям розкішні, сповнені мелодійності голоси чоловіків і жінок Кедбері звучали неперевершено: справжня тобі насолода для вух. У всій цій епопеї в неї були й соратники. Один чолов’яга мав розкішний баритон, що під ретельною материною опікою чимраз більше скидався на досконалий інструмент. А ще була одна жіночка — її прегарний альт у поєднанні з маминим ніжним сопрано вдало одне одного доповнювали. Мелодії, дібрані матір’ю для хору, зважаючи на силу цих трьох голосів, були більш ніж вагомою причиною, щоби прийти до церкви. Аріель завершувала службу. Її майстерні пальці вмовляли труби простенького невеличкого органа звучати так, що парафіянам цього маленького містечка ніколи раніше й чути такого не доводилося. Для нас із Джейком було справжнісінькою мукою спокійно висидіти всю службу без жодного круть-верть! Оскільки богослужіння в Кедбері було першим, пережити його було не надто складно, та вже під час третього поспіль наші дупи боліли, а терпець мав от-от урватися. Власне, служба в Кедбері була нашою улюбленою.

Сільські парафіяни любили батька. Його проповіді не були сповнені жаги євангельського завзяття, а радше звучали як спокійні настанови про безмежну Божу милість. Їх легко сприймали парафіяни, які здебільшого були представниками порядних сільських сімей — трударів, що найкраще проявляли себе в тяжкій праці.

Батько вмів надихати церковні комітети, які були невід’ємною частиною методистської церкви. Більшість вечорів він проводив на зборах цих комітетів у Кедбері, Нью-Бремені та Фозбурзі — містечку з третьою парафією. Він невтомно і повсякчасно виконував свої обов’язки. Тата нам часто бракувало як батька: такою була ціна його покликання.

Кедбері розкинулось у низовині річки Сіу, яка раніше була притокою Міннесоти. Коли ви піднімалися дорогою до міста, перше, від чого перехоплювало подих, — маківки трьох церков, які височіли над оксамитом дерев. Найближче була розташована методистська церква. З подвір’я відкривався краєвид на головну вулицю, де розміщувалися дві офісні будівлі. Після Другої світової вони мали неабияке значення, здобули популярність й успішно процвітали донині. Церкву затіняло кілька величезних в’язів, тому літніми ранками в храмі було тихо та прохолодно. Батько відчиняв церкву й ішов у кімнату священика, Аріель сідала за орган, а мати прямувала до кімнати для хору. Ми з Джейком були відповідальні за гасіння свічок у чашах, а коли в храмі ставало надто задушливо, відчиняли вікна. Поки збиралися парафіяни і хор, ми вмощувалися на задньому ряді й чекали.

Того ранку, за мить до початку служби, мати підійшла до вівтаря й уважно оглянула храм. Її обличчя видавало неабияке занепокоєння.

— Ти бачив пані Клемент? — запитала вона мене. Я відповів, що ні.

— Побудь надворі, будь ласка. А щойно її побачиш, одразу скажи мені.

— Добре, мем, — погодився я у відповідь.

Я вийшов на подвір’я, Джейк — за мною. Так і стояли, оглядаючи обидва боки вулиці. Пані Клемент співала альтом. З мамою вони були однолітки. Жінка мала дванадцятирічного сина Пітера. Оскільки пані співала в хорі, то під час богослужінь разом зі мною та Джейком він сидів сиротиною на задньому ряду. Батько Пітера ніколи не приходив до церкви. Пліткували, що він був не вельми релігійною людиною, бо свого часу на нього негативно вплинула занадто сувора дисципліна методистської церкви.

Поки ми чекали на пані Клемент, чимало парафіян завітали на службу того дня. Усі вони вітали нас доброзичливою дружньою усмішкою. Міський банкір на ім’я Тадеус Портер зупинився біля нас. Він був удівцем, тож прогулювався по місту королівською ходою. Пан Тадеус ляснув у долоні й, оглянувши нас з п’ят до маківки так, ніби то була перевірка його військової дружини, мовив:

— Хлопці, чув, ви знайшли мерця.

— Так, сер, — відповів