Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

узурпатор промовив удруге. Плацидія і вельможі довкола неї похилилися якомога нижче, щоб не пропустити нічого з ним сказаного; але Іоанн говорив не до Августи і не до неї був звернутий його останній — все ще повний безглуздої надії — погляд. Налиті кров’ю, вже напівосліплі очі спинилися на мить на пащі подвійних воріт, що чорніли в глибині, і не помітивши там жодного руху чи сум’яття, здійнялися до неба з виразом не муки й болю, а здивування, докору і скарги, що зазвучали також і в його голосі, коли з почорнілих замучених губ сплив останній вигук:

— О Аецію… Аецію…

Здивування, докір і скарга, напевне, ще й після смерті малювалися в застиглих очах, але той єдиний, що міг це перевірити — той, чия рука сильним ударом меча закінчила історію імператора Іоанна, — навіть не завдав собі праці заглянути в мертве обличчя, перш ніж Персеєвим рухом показати ревучому натовпу майстерно відтяту голову.

Аецій не встиг, не врятував імператора Іоанна, але, коли трьома днями пізніше опинився на кордоні Італії, страх охопив мешканців Аквілеї та державних мужів, що прибули до двору Августи. Щоправда, Аспар вирушив на чолі війська в бік Forum Jullii, але після кривавої битви поспіхом відступив, неспроможний протистояти кількості та дикій відвазі ворога. Гуни йшли за ним, наче буря, змітаючи все на своєму шляху. Аецій тріумфував. Плацидія, натомість, із вершини тріумфу скотилася в прірву тривоги та розпачу: жорстоко страчений Іоанн виростав із могили немилосердною мстивою тінню, стократ грізнішою, ніж був за життя. Шістдесят тисяч диких войовників, порівняно з якими готи Аларіха видавалися взірцем лагідності та дисципліни, загрожували Італії нашестям стократ жахливішим, ніж оте п’ятнадцятилітньої давності. Становище гіршало з години на годину: Фелікс, Фавст, Басс і кілька інших найвірніших достойників не таїли від Августи — не лише у всій Італії, не лише в Аквілеї, але й на її дворі, в неї під боком немало таких, які, щойно виявиться її слабість, без жалю виберуться до амфітеатру приглянутися, як її возять на ослячій спині або ж катують малолітнього цезаря. А ця слабість могла виявитися щохвилі: ще одна сутичка з гунами — і військо розбіжиться, насамперед ті відділи, які нещодавно під Равенною зрадили Іоанна на користь Плацидії, нині ж не завагаються зрадити безсилу Плацидію на користь Аеція.

— Якщо такий стан потриває бодай ще три дні, — пояснював Августі патрикій Фелікс, — то придушена партія Іоанна у всій Італії підійме голову, проголосивши Аеція своїм вождем…

Спершу Аецій не відігравав визначної ролі серед прибічників Іоанна. За життя Гонорія він передбачливо тримався подалі від змагань між партіями, працюючи на високій посаді в преторії Італії та проявивши на цьому посту такі небуденні адміністративні здібності, що обидва чергові префекти, Венанцій і Прокл, не жаліли зусиль, аби втримати його від повернення до війська, демонструючи йому спокусливі перспективи стрімкої кар’єри саме на цивільній службі. Коли Гонорій помер, Аецій не одразу примкнув до угрупування, яке вирішило за всяку ціну не допустити Плацидії та її дітей на трон Заходу; лише коли виявилось, що це угрупування має намір обдарувати багряницею прихильного до Аеція Іоанна, — син Гавденція без застережень запропонував свою службу батьковому приятелю, отримавши взамін високу посаду при цісарському дворі; однак поки що не був допущений до впливу на правління і не брав активної участі в боротьбі проти прибічників Плацидії.

Але ось вибила година, коли престол Флавіїв, Валентиніанів та Феодосія захитався під колишнім primicerius notariorum, а золота діадема, здавалося, що далі, то болісніше стискала сивіючі скроні. Тоді згадалася приязнь, якою сина Гавденція обдаровував могутній король диких гунів, і значення Аеція відразу зросло, висуваючи його на одне з чільних місць у сторонництві, що єдину допомогу від надтягаючої зі Сходу бурі вбачало в Аецієвому приятелеві Ругілі. Аецій вирушав до Паннонії як могутня підпора трону і табору. Натомість повертався звідти не лише вождем, а й втіленням сторонництва, як його воскреситель і месник за страченого імператора… Отож, коли звістка про гунів, що стояли під Аквілеєю, блискавично розійшлася усією північною Італією, — здавалося, ніхто не мав сумнівів, що тепер настануть вирішальні події. Зачинена в Аквілеї Плацидія стояла перед лицем поразки, а табір Іоанна, уособлений Аецієм, здобував перевагу: розпочате змагання з жінкою, якому, здавалося б, поклала край смерть Іоанна, зухвало розсідалося на аркушах історії, вимагаючи для себе ще одного розділу…

Чекаючи на оті вирішальні події, імператорський двір в Аквілеї проводив млявотічні години у неспокої, безсонні та безплідних міркуваннях, що слід чинити. Отож на достойників та дворян справжнім громом вдарила несподівана звістка, що Аецій, якого завдяки гунській допомозі вважали непереможним, висловив бажання примиритися з вічною Плацидією Августою як законною спадкоємицею багряниці Валентиніанів та Феодосія. Це було справжнім ударом для тих, які вже кілька днів подумки зізнавалися у своїх зв’язках із табором Іоанна; але здавалося, що не менший неспокій ця звістка викликала у вірних прихильників феодосієвого дому. Що за цим ховається?… Як це закінчиться?… Аспар, люди якого принесли з-за стін цю новину, повідомив Августу, що Аецій вимагає заручників, які мали б гарантувати його безпеку перед ликом володарки.

Усі ці дні Плацидія вдавала, що вона цілковито легковажить небезпеку, якою міг би їй загрожувати Аецій. Але тепер не могла стримати радості.

— Отже, піддається? — гукнула.

Аспар, посміхаючись, здвигнув плечима.

— Аж ніяк, о вічна… Він лише бажає особисто запропонувати тобі свої умови.

Вона не дозволила йому далі говорити. Спалахнула шаленим гнівом. Як се?… якийсь там Аецій, жалюгідний пахолок розчавленого як огидний черв’як нікчеми — сміє диктувати їй, внучці, доньці і сестрі Августів, свої вимоги?… А він, Аспар, сміє повідомляти їй це? Нещасний!… Воістину варт, щоб вирвали йому язика!… Якщо вона прощає йому се, то, — хай знає, — зовсім не тому, що чимось йому завдячує, а тому, що він, солдат і не-римлянин, вихований далеко від двору, не знає — нещасний! — що чинить!… Отож, хай якнайшвидше зникає їй з очей!..

Аспар вийшов із кімнати, покірно кланяючись, але не перестаючи посміхатися; та через хвилину надійшли найповажніші декуріони Аквілеї, навколішках, зі сльозами на очах благаючи у вічної Августи ласки для міста, в мурах якого вона пережила мить найвищого тріумфу… Тільки-но забралися, перелякані її гнівом, — з’явилися патрикій Фелікс і префект Фавст. Покірно стали навколішки, поцілували край шат Августи, навіть торкнулися чолом підлоги біля її стіп, але не пішли, доки не переконали її, що