Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

змінюють обличчя, що оточували його вінком, — то знову спалахував полум’ям ненависті, коли тільки зустрічався очима зі спокійним, певним себе, хоч стурбованим поглядом Аеція. Тоді геть переставав панувати над своїми рухами, виразом обличчя й мовою, — обертався на маску скривдженого Ахіллеса, а одночасно Еринії, і вже зовсім виснаженим хрипким голосом кричав:

— Бодай би ти на смерть свого сина мусив дивитися, як я дивився на Іоаннову… Щоб йому на твоїх очах відрубали правицю, всадили на осла і возили по арені… а потім стяли голову… А чернь нехай плює йому в обличчя і цілить камінням у криваву рану… та сама чернь, що кілька днів тому падала перед ним долілиць і гукала: «Аве, імператор!»… Немає Іоанна і немає вже Кастина, військового магістра… Тільки нужденний вигнанець і ще підлістю зганьблений Аецій… cunctator… зрадник… боягуз… Запізно… запізно…

В міру того, як голос його все більше хрипнув, усі погляди хильцем перебігали з його спотвореного обличчя на нерухому постать Аеція. Але той, здавалося, зовсім не переймався ні словами, ні криком Кастина. Спокійно чекав, доки хрипкий голос перейде в писк, урветься та геть заламається, і лише тоді почав говорити:

— Ніколи не буває запізно, Кастине… Глянь туди! Бачиш цей чорний, тисячею вогнів освітлений живий мур?… Король Ругіла, приятель Аеція, дав йому шістдесят тисяч воїнів… Чи ж вина Аеція, що розлилися води і злостиві демони озер та рік затримали наш приїзд?… Але повторюю, — ніколи не буває запізно… Миттю зметемо, як камінець на дорозі, Плацидію, Валентиніана, а як треба буде, то й усю Італію… Ходімо, Кастине! Накажи завернути повози і коней… Аецій присягає тобі своєю головою, — побачиш на арені Плацидію та Валентиніана в таких муках, що Іоаннові в землі посивіє волосся… Їдьмо!

— Я нікуди не їду з Аецієм.

З-під аметистового плаща висунулась широка, покрита перснями рука: товсті, короткі, виблискуючі золотом пальці приязно торкнули плеча Кастина, що, очевидячки, не мав уже ні дрібки сил і волі бодай до якогось опору. Згас гарячковий блиск його очей, погляд став тупим і байдужим. Навіть не ворухнувся під дотиком Аецієвої руки:

— Можливо, найсвітліший муж, великий полководець, славетний Кастин утомлений?… Може, його душа, нерви і м’язи потребують відпочинку? — голос Аеція, повний щирої лагідності і приязної терплячості, звучав наче голос люблячого стурбованого батька. — Можливо, тимчасово не має він ні сил, ні віри для дальшої боротьби?… Дарма, — Аецій сам усе вчинить за двох: відомстить за Іоанна, знову впише ім’я Кастина до золотих консулярів і чесно поділить пополам здобич і славу… Їдь, Кастине, куди їхав, не звертаючи… заїдеш до мого друга, короля Ругіли… залишишся там, скільки захочеш… він прийме тебе як брата…

Кастин, уже зовсім спокійний, погордливо знизав плечима.

— Знати не хочу твоїх друзів, — сказав, — і не хочу мати з тобою нічого спільного… Піду десь між ютунгів чи гепідів… житиму, як вони, і помру між ними… нехай би тільки швидше…

І раптом знову схопився обома руками за голову і, не в силах крикнути, зойкнув:

— Запізно… запізно…

Два смолоскипи з сичанням погасли… І раптом половина облич, що оточували Кастина, щезли в темряві. Аецій перестав бути живою, видимою, реальною істотою — був уже тільки безтілесним голосом, що вимовляв:

— Для Іоанна запізно… для Кастина запізно… для живих — ні…

Не встиг іще місяць золотистим краєм торкнутися чорних валунів Юлійських Альп, а шістдесят тисяч войовників знову мчали щільною вогнистою стіною до недалеких уже кордонів Італії, несучи на копитах малих бистрих коників страх, смерть і знищення. Флавій Кастин довго проводжав їх поглядом, а, коли на півдні згас останній рухомий вогник, шепнув:

— Ти не в Італії народився, Аецію…

І швидко притулив край темного плаща до раптом звологлих очей.

3

Тільки одної радості не зазнала Августа Галла Плацидія навіть у день свого найбільшого тріумфу: тої невимовної радості, яку приніс би їй вигляд остаточного приниження та зневаження подоланого ворога. Кинутий їй під ноги Іоанн не плакав, не скавулів, не цілував ніг, які вона непомітним рухом сама підсувала йому під скривавлені, розбиті камінням губи. Не прославляв її цнот, щоб вимолити — як не життя — то принаймні безболісну смерть. Вперто мовчав. І лише коли comes rerum privatarum Басс зі сльозами на очах почав заклинати Августу іменем Христа — лише тоді вперше промовив нікчемний Іоанн, ще два дні тому цісар і пан, побожний, славетний, щасливий, завше Август

— Імператор, що його ви звете узурпатором, дякує вам, найсвітліші мужі, — залунав з-під ніг Плацидії голос, повний гідності й спокою, — але звольте вже припинити прохання і переконання… Хіба ж ви не бачите, що це жінка — бестія настільки ж скажена і жорстока, як боягузлива і слабка?!…

І знову замовк, втупивши повний докору, смутку і водночас зневаги погляд у клинобороде обличчя Флавія Ардабура, якому він десять днів тому подарував життя, а який тепер найпалкіше вимагав якнайсуворішої кари для узурпатора, підкріплюючи свої аргументи прикладами тортур, що ними послугувалися королі його племені стосовно живцем захоплених у полон ворогів. Ці приклади, що вирізнялися досконалим знанням матеріалу і були викладені дуже плавною і правильною мовою римлян, остаточно визначили рішення Августи. Не хотіла скористатися лише з однієї поради алана, щоб вирізати приреченому язика, — сподівалася все-таки почути з його вуст вирваний болем крик розпачу або прохання ласки.

Помилилася. Найжорстокіші муки, так само, як найстрашніше приниження, не зуміли вирвати з Іоаннових уст слів слабості й благань. А водночас — Плацидія знала — мучився справді нелюдськи… мучився так, що у всьому вщерть заповненому амфітеатрі не було нікого, хто б не вірив, що Іоанн очікує хвилини смерті як радісного спасіння… Отож де-не-де лунали дикі вигуки з вимогою продовжити муку, змусити осла зробити ще одне коло… Але тварина і так уже була втомлена понад сили. Під тягарем безвладного, напівомлілого тіла щохвилини падала на землю, перелякано стрижучи вухами, з-поміж яких на очі й морду спливали потоки людської крові. Цвьохнута болісними ударами батогів, щокроку грузла у просяклому чорно-червоною вологою піску і лише почувши на своєму заді дотик розпеченого заліза насилу зуміла дошкутильгати до місця, де врешті замкнулося криваве коло, що потрійним червоним перснем опоясувало арену амфітеатру.

Тоді чотири пари сильних рук стягли безвладне безруке тіло з ослячого хребта і кинули його на пісок, одразу ж під імператорським подіумом. І тоді