Лі Чайлд - Нездоланний

– Ні, він не зміг змусити себе це зробити. Так мені здалося. Навіть незважаючи на те, що йому довелося піти на компроміс зі своїми акторськими здібностями. Він точно в щось вплутався, і це щось зараз знаходиться під загрозою, а тому він вважає, що люди, які створюють цю загрозу, занадто огидні, щоб їх торкатися. Ось яке враження в мене склалося. Тож мені стало цікаво, що саме могло змусити людину так почуватися.

– Тепер мені буде важче заснути.

– Спочатку вони прийдуть за мною, – відповів Ричер. – Я буду внизу. Я намагатимуся шуміти якомога сильніше. У вас буде трохи часу в запасі.

Ричер сидів у кріслі у своєму номері, у суцільній темряві, за шість футів від вікна; невидимий ззовні, він просто спостерігав. П’ятнадцять хвилин, тоді двадцять, тоді двадцять п’ять. Стільки, скільки було потрібно. Одноокий виглядав як розмита пляма в сутінках, десь за сто футів звідси. Він комфортно вмостився. Трохи відкинувся назад. Можливо, він навіть задрімав, проте лише на якусь мить. Будь-який шум або рух його б розбудив, скоріше за все. Не найкращий охоронець, якого доводилося бачити Ричерові, проте й не найгірший.

Над однооким та трохи праворуч, на другому поверсі, із центрального номера з-за гардин пробивалося трохи світла. Номер двісті три. Мабуть, це був чоловік із потяга. Він нещодавно прибув, а тепер саме розпаковував свою шкіряну сумку та розставляв усе по місцях. Мазі та настоянки у ванній, дещо – у шафу, а дещо – по шухлядах. Хоча, на думку Ричера, розмір сумки також мав велике значення. Вона виглядала якісною, часто використовуваною, проте без жодних слідів зношення чи пошкодження. Цупка візерунчаста шкіра коричневого кольору та з мідною фурнітурою. Класична форма, імовірно досягнута за допомогою шарнірів та якогось внутрішнього наповнення. Але невелика. І цей чоловік прибув до міста щонайменше на добу. Може, навіть більше. Із сумкою, що була занадто малою для запасного костюма чи запасних черевиків.

Це було незвичним для Ричера. Більшість штатських завжди возять із собою запасний одяг на випадок плям від пролитої рідини, зміни погоди чи непередбачуваної зустрічі.

Через десять хвилин світло вимкнули, і двісті третій номер знову поглинула темрява. Одноокий чолов’яга сидів на своєму місці, трохи відкинувшись назад. Можливо, він спостерігав за цим усім, а може, й ні. Ричер дивився на нього із темряви ще п’ятнадцять хвилин – саме стільки було потрібно, щоб переконатися, що нічого не відбувалося. Тоді він роздягнувся і склав свій одяг як зазвичай, знову поклавши штани під матрац, потім він прийняв швидкий душ і заліз на ліжко. Він залишив гардини розсунутими і накрутив будильник, що стояв біля узголів’я, на шосту ранку, знаючи, що метушня та шум серед ночі можуть розбудити його й раніше.

На світанку було тихо, і небо знову грало золотими барвами, але вже не такими яскравими. Елеватори відкидали слабкі тіні, які були достатньо довгими, щоб сягнути мотелю. Ричер сів на ліжку та роззирнувся навколо. Пластиковий стілець досі стояв на місці, на тротуарі під вікном рецепції готелю, за сотню футів від Ричера, проте одноокого на ньому не було. Він пішов десь о четвертій ранку, подумав Ричер. Крайня межа його терпіння. Пішов на диван в офісі.

Гардини у двісті третьому номері досі були запнутими. Чоловік із потяга, мабуть, досі спить. Ричер підвівся з ліжка і вийшов із ванної уже з рушником навколо поясу. Він відчинив вікно. Свіже повітря. А ще звуки. Він чув, як по широкій вулиці їдуть машини. Звичайні восьмициліндрові машини, що їздили на бензині, з товстими шинами, які залишали сліди на коліях, закарбованих в асфальті. Вантажівки, мабуть. Прямують на сніданок до їдальні. Люди тут прокидаються з першими променями сонця.

Він зайняв місце та просто сидів і спостерігав, без кави. У голові виринула приємна фантазія, як він телефонує до їдальні та замовляє цілий жбан кави в тієї офіціантки, його нової подруги, і як вона вже через декілька хвилин приносить цю каву. Проте в нього не було номера їдальні, а в кімнаті не було телефону. І він не був одягнутим. За сто футів звідти, на іншому кінці уявної підкови, у вікні рецепції горіло світло. Але жодного руху. Лише старий, закинутий мотель, на дві третини порожній, на світанку.

Він сидів і терпляче спостерігав, сподіваючись на те, що його старання не будуть марними, і він таки досяг свого через майже годину спостережень. Спочатку одноокий вийшов з-за своїх дверей, тоді постояв та вдихнув повітря, як часто й роблять люди вранці. Згодом портьє озирнувся навколо: на внутрішні межі своїх володінь, і на місця для паркування, і на тротуар під номерами на першому поверсі, і на доріжку під номерами на другому поверсі. Звичайна та неквапна перевірка, зроблена швидше вимушено, проте і не без прихованого відчуття гордості, подумалось Ричерові. Тоді чоловік згадав про неоглянену ділянку просто позаду себе, він озирнувся, щоб перевірити і її, і побачив забутий ним розкладний стілець. Він затягнув його назад, до сто другого номера, а там ідеально порівняв його разом з іншими предметами в номері, які знаходились просто під своїми копіями з другого поверху.

Це робилося більше з почуття обов’язку, ніж гордості. Адже ще день тому його це не хвилювало. Тоді він залишав стілець де-небудь. Де б він не стояв, він усюди був на своєму місці. Але новий день приніс певні зміни. Чомусь. Портьє поводився, як командир в очікуванні приїзду генерала.

Ричер чекав. Тіні відступали, ярд за ярдом, тоді як сонце