Лі Чайлд - Нездоланний

сто шостий, номер і провів між цими двома точками лінію. Цікаво. Він оперся ліктями на поручні й сказав:

– Думаю, слід нам вибивати ці двері ногами чи ні залежить лише від того, наскільки нагальною є ця ваша справа.

Ченґ, що стояла поруч, відповіла:

– Ніхто не може щоразу правильно реагувати на такі дзвінки. Не завжди, це точно.

– Але ж іноді ви правильно реагуєте?

– Мабуть.

– То який цього разу випадок?

– А ви що про це думаєте?

– Я не маю до цього жодного стосунку. Моя думка зараз не має ніякого значення.

Вона продовжила:

– І все-таки, що ви думаєте?

– Усі справи різні.

– Дурня. Справи одні й ті самі. І ви це знаєте.

– Лише половина з усіх справ є однаковими, – відповів Ричер. – Вони діляться на дві великі категорії. Іноді ти знаходиш потрібного тобі хлопця через декілька тижнів, цілого та неушкодженого, а іноді ти його втрачаєш ще до того, як дізнаєшся про те, що в нього були проблеми. Третього не дано. Ця крива нагадує усміхнене обличчя. Іронія.

– Ось чому проста математика говорить нам зачекати. Або ми вже зазнали поразки, або в нас іще море часу.

Ричер кивнув:

– Саме так і виходить, згідно з математикою.

– А згідно з практикою?

– Якщо ми зараз це зробимо, ми, безумовно, вплутаємося в непередбачувану ситуацію проти обставин, серйозність яких ми навіть не в змозі оцінити. Може ж бути й п’ятеро хлопців із переконливими рукостисканнями. Або й п’ять сотень, усі з автоматами та військовою амуніцією. І всі вони виступали б на захист того, про що досі навіть не чули.

– І що б це могло бути, суто гіпотетично?

– Як я вже казав, це точно не вибухонебезпечні добрива на складі. Це щось інше – те, що здавалося спочатку дивним, а потім виявилося зовсім іншим. Можливо, така їхня стратегія: вони справді намагаються до нас дістатися.

Ченґ кивнула в бік одноокого, який сидів на своєму пластиковому стільці.

– Ви обрали правильну стратегію, згадавши ім’я Ківера. Цей чолов’яга по пояс загруз у цій справі.

Ричер кивнув:

– Власники мотелів завжди можуть стати в пригоді, за будь-яких обставин. Але цей чоловік не є одним із керівників організації. Він опирається. Він невдоволений. Він вважає, що вартий кращого, аніж бути нічним сторожем. Але, вочевидь, його боси зовсім іншої думки.

– І вони – саме ті люди, яких нам потрібно знайти, – сказала Ченґ.

– Нам?

– Це лише образно. Давня звичка, пережиток минулого. У той час ми все робили спільно.

Ричер промовчав. Ченґ продовжила:

– Ви залишилися тут. Я не помітила, щоб хтось вам погрожував зброєю.

– Я маю інші причини для того, щоб зараз тут бути, і вони не пов’язані з тим, наскільки терміновою, на вашу думку, є справа Ківера. Це окрема справа, і вона стосується вас.

– Я зачекаю до ранку.

– Ви впевнені?

– Так мені каже математика.

– Вам добре спатиметься під наглядом цього чоловіка?

– Хіба в мене є вибір?

– Ми можемо попросити його припинити.

– Як це відрізнятиметься від непередбачуваного вплутування?

– Усе залежить від його відповіді.

– Зі мною все буде добре. Але я зачиню двері на обидва замки та защеплю їх на ланцюжок. Ми навіть не підозрюємо, що саме тут відбувається.

– Ні, – відповів Ричер. – Не маємо жодного уявлення.

– До речі, мені подобається ваша стрижка.

– Дякую.

– Які у вас були причини на це?

– На те, щоб підстригтися?

– На те, щоб залишитись.

Він відповів:

– Більшою мірою, саме цікавість.

– Цікавість до чого?

– До тієї історії про випуск 86-го року Пенсильванського університету. Вона була добре розіграна. Чудова гра. Я впевнений, що він це робив раніше, що він практикувався, репетирував, критикував самого себе чи пригадував свої успіхи, а тому я так само впевнений, що він просто не міг не знати про те, що мусив потиснути мені руку в такому випадку. Можу закластися, що всім іншим він тиснув руку. А мені ні. Чому?

– Він припустився