Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

хліб, цибулю і шматок сала. Усмішечка так само цвіла на його гарному обличчі; зрештою видряпався на високого стільця і завмер урочисто.

– То що, Валь, – захихотів він, – вже мирова? Як давно я цієї мирової чекав!

– Приніс мужську, – сказала Валька, – а забув, що я дитину годую. Дай но мені женську!

Горбатий плеснув у долоньки, наче тільки тепер згадав про це таке важливе, сповз зі стільця й подріботів до скриньки. За мить на столі вже стояла інша пляшка, висока, з вигнутим денцем.

– Я з тобою, Валь, тоже женську буду пить, – поважно мовив Горбатий, – бо сама знаєш: коли він тут нап’ється, то хто зна, що буде…

– А що буде? – спитав Андрій, тупо всміхаючись.

– Ти не ображайся, Андрухо, а сам знаєш свій характер. Не ягода ти і не малина!

16.

Перше, що відчув, – обважнілість. У голові, й ногах, і попереку. Якась дужа сила пригнітила його до столу, перед очима почали обертатися кола; побачив, що вони барвисті, оті кола. Спершу були білі, з рожевими обідцями, між них темні чи, власне, темно-брунатні пасмуги: біле сліпило, і він збагнув краєчком мозку: над ним учинено наругу. Не міг утямити яку, адже світ застилався смугами вже з червоними обідцями; з’явилися звиви вузьких, як стрічки, потічків; Андрій сидів за столом і махав головою, як кінь, наче збирався на силі, щоб отямитися. Можливо, було то звичайне оп’яніння, але мозок застелявся вже червоними смугами з темно- брунатними обідцями. Знав, що треба встати, і він встав. Глянув перед собою й побачив Вальку. Світила супроти нього зубами й була також посмугована: смуга біла і смуга чорна. Дружина ставала зеброю, й він вирячив очі, зчудований і вражений. Валька дивилася на нього пильно й пронизливо.

Хотів утримати рівновагу, налапати босими ногами, йому здалося, що таки був босий, підлогу, яка похитувалася, ніби стояв у човні; а коли ступив по дошках, простяг руку, щоб спертися, ну, хоч би об той вологий круп зебри. Натомість побачив двоє жарин. Палали супроти нього два перелесники, що весело застрибали по хаті. Тіло Андрієві стало легке, може, надміру – напевне знав; очі, що на нього зорять, таки знайомі, надто знайомі, бо супроводжують його скрізь. Кинувся до тих очей, вже хотів схопити, полонити, одне в одну жменю, а друге в другу, але перелесники стрибнули в протилежний бік і засвітилися зеленим вогнем, ніби сиділа там велетенська кішка.

Тоді він упав руками на підлогу. Лежав якийсь час, відчуваючи обличчям дошки, що пахли зіпрілим сіном. Зумів напружити волю й підвести голову, щоб простежити, куди майнули перелесники. Але не побачив ані перелесників, ні Горбатого, ані зебрн-Вальки. Побачив тільки кут, вогкий, із вологим тиньком – місце, де сходилися стіни; уздрів солом’яні устюки, а вище – китиці рушника, що спадав од ікони: рушник був брудний. Йому навіть здалося, що з того рушника скрапують червоні краплі, в яких, наче у склі, відбивається вигнута рама вікна. До нього прийшов особливий, навіть не дуже великий жаль. Захотілося заплакати в цьому вогкому кутку, але то мав би бути п’яний плач, адже й справді: п’яний він як ніч, хоч випив тільки кілька чарок. Можливо, через це Андрій не заплакав, тільки почав шукати щось на підлозі, його пальці повзали, ніби мацаки, торкаючись цупкого й сухого дерева.

За спиною хтось стояв, і він зрозумів, що це Валька й Горбатий. Рипнула колиска, гойдали дитину, отже, стояв над ним тільки Горбатий. Колиска порипувала, Андрій спробував поворухнутися, звівся на руки, але не витримав напруги. Знову впав обличчям на дошки, шарудяві й сухі, і склепив повіки. Тоді до нього підійшли зовсім близько. Взяли за рамена і звели над підлогою. Він побачив густо запилені кирзяки й почув сопіння.

– Що ви йому дали, дядьку? – спитав віддалік Горбатий. – Ще окачуриться нам тут у хаті.

– Нічого йому не буде, – сказав голос похмурого чолов’яги. – Трохи пам’ять утратить, зате потім як шовковий вам буде…

Його знову опустили на підлогу. Андрій глибоко дихнув і відчув, як порох через ніздрі пройшов йому аж у легені. Сухий теплий порох з тих закурених кирзяків, що пахнув сонцем і старими дошками. Глибоко в тиші, в оксамитній блідавій тиші, спокійно й хазяйновито зашкрябала миша і голосно зацокотів годинник, ніби прокинувся й почав бозна-куди поспішати.

– Побудьте, дядьку, ще трохи, – попросив Горбатий, – а то я вже боятися починаю.

– Та нічого йому не станеться, – спокійно озвалася Валька. – Відлежиться собі та й піде.

17.

Те, що Степан зчепивсь із божевільним, ні в кого з мешканців околиці здивування не викликало. Сталася та подія в погожий день, Степан приїхав тоді з роботи раніше звичайного. Впевнено протахкотів вулицею, полохаючи курей і проносячи над парканами застиглий кам’яний профіль, впевнено заїхав у двір і заглушив мотора. Акацієве листя було згорнуте в купку – вранці жінка