Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

позамітала двора. Степан мав добрий настрій, він навіть замуркав під носа, а коли син почав зливати на руки, відчув у плечах молоду силу. Зирнув на сина: той міцно стояв на землі, дивлячись каламутними очима, – відчув зворушення. Довго й задоволено втирався, син усе ще стояв біля нього, мала його подобизна: той-таки ніс, і губи, й постать, тільки очі материні. Ювпак відчув щось таке, як розчулення: глянув і на город. Картопля погнала в ріст, цвіли гарбузи й соняшники; на грядці вибирала моркву дружина, стояла нагинці і висмикувала червоні хвости – в руці в неї рожевів їх пучок. Ювпак відчув нараз глибоке бажання, яке відйокнулося йому в грудях. Жінка розігнулася й пішла йому назустріч, тримаючи в руці яскраво-оранжевий пучок моркви, – ступала обережно, щоб не потовкти картоплі, і від її обережних, украдливих рухів знову-таки пізнав Степан принаду. Сьогодні випав день, коли сонце аж прискало промінням, коли хмільно дихали бур’яни, а між дерев плелися й мерехтіли світлотіні.

Стояв і дивився на дружину. Ще здалеку відчув каламутну безодню її дивного погляду, очі, залиті неспокійною сірою чи брунатною млою, – знав добре, яку глибину вони в собі ховали. Різко захотілося йому, щоб це повторилося, щоб знову був схвильований біль, що вибухнув би у прірві їхнього єства і щоб очистилися ті дивні очі, як джерело.

Жінка підійшла ближче, Степан почав розказувати буденним голосом, чому приїхав сьогодні раніше. Дружина спинилася біля нього, щоб вислухати й оповісти йому навзаєм щось про хлопців та дім. Відтак і пішла в той їхній дім, так само несучи в руці яскраво-оранжевий пучок моркви, й ступнула через поріг, затуляючи прочіл дебелою постаттю. Степан повернувся й дивився. Мав щось сказати іще, щоб затримати на хвилю ту жінку, а відтак довше затримати і впевненість свою, й задоволення. Тому сказав найпростіше, що й привело його до зіткнення з божевільним, про яке потім довго подейкувала околиця:

– Чого це ти тримаєш теля замкнуте? Випусти, хай попасеться.

18.

Того ж таки дня божевільний відчув непоборне, аж млосне хвилювання. Його вже не зваблювало вікно і клен за шибою, не лізла йому в горло і їжа: вночі снилися кащуваті, вивернуті з корінням пеньки, якими було закидано дорогу, що нею мав бігти; сам він ще більше роз’єднувався на два єства – темне і світле. І це вже не було обличчя, розділене на веселе й сумне, рот усміхнений і серйозний – це вже було роз’єднання глибше: не одне обличчя, а два, не усміхнене й сумне водночас, а усміхнене й сумне роздільно, не одне тіло, а два, але вже не однакові: одне його, а друге ніби й теляче. Тобто між тими двома єствами не було єдності, більше того, між ними пролягала прірва, в якій панував хаос. Хаос – це щось брунатне, думав він, щось таке, чого не збагнеш і не помацаєш, щось од передвічного кипіння. Він навіть дав ім’я тому хаосові, адже це було його ім’я: Сашко. Жінка й дочка божевільного дивилися на нього й похитували головами: відчував ці погляди, знав, що вони, ці двоє, думають, але не зважав, – не мав на те часу. Тоді до нього підійшла дружина й сказала якнайлагідніше:

– Сашко, опам’ятайся, а то сам знаєш… Доведеться викликати лікаря, а це таке…

Він стрілив злякано поглядом і на якийсь день принишк, хоч у першу хвилю йому захотілося розказати цій нерозумній жінці, що Банда Злочинців Незвичайних тільки й чекає, аби його забрали Білі Халати. Що він один тільки здатний протиставитися тій Банді, що він у їхньому роді залишився єдиний войовник, решта не здатна ні на що. Але він нічого такого не сказав, бо знав, що його не зрозуміють, бо жінка його й справді істота нерозумна і всі ці речі не влізуть у її маленьку макітерку. Отже, він не поділився з нею своїми сумнівами, відтак мусив усе вирішувати сам. Часто задумувався, навіть у найневідповідніші хвилини, приміром, коли вмивався. Набирав у рота води й завмирав. Вода тоді текла йому з рота й збігала на шию або груди.

Десь о дванадцятій, тобто за годину до того, як приїхав на мопеді Степан, божевільний вийшов із хати. Підхопив рукою внука й швидко пішов повз дощату стіну із золотими сучками. На повітках сиділи ворони, а коли він стукнув хвірткою, вони важко знялися вгору. Простежив їхній літ: чорні великі птахи, які відлітали в ясно-синє небо, – здалося це добрим знаком. Божевільний задоволено поправив на голові жіночого капелюшка. Онук нюхнув квітку, квітка за останній час ще більше вистріпалася й висіла брудними клаптями. Онук зітхнув, а божевільний побіг. Він біг і думав про ворон, а також про те, що перед тим, як вибратись у мандрівку, він таки по-справжньому ретельно вимив руки – сьогодні мас бути особливий день. Настають вони такі, відчував він, коли все починає звучати, наче урочиста музика; більше – все напружується, він навіть побачив натягнені від неба до землі струни. Біг уздовж паркану, а внук спокійно роздивлявся навкруги. Мав тихі, малі оченята, які незворушно спостерігали й сприймали світ. Божевільний поступово вкривався потом, а в голові його вив’язувався вузол. Той «вузол» ріс, як дерево чи кущ, і кожен листок того дерева чи куща було пописано таємними письменами, йому ще настане час розшифровувати ці письмена, але це відкладе на спокійніший час.

Поступово думки набували тієї ясності, якою спалахував його мозок тільки в поодинокі моменти. Такий момент настав, однак божевільний знав, що теляти на галявині ще нема. Він знав також, що коли стовбичитиме на видноті, теляти й не буде. Саме тому побіг не до галявини, а до верболозів.