Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

– Чому вона така довжелезна? – не стримався він.

– Довжелезна? – дивувалася пані Левська, знову поправляючи на шиї хустинку. – У нас скорочена служба Божа. Це в дорослих довжелезна.

Тодось не знав, як довго триває служба Божа для дорослих, бо досі до церкви майже не ходив, як і його батьки. Хіба що на Великдень. Стефка ж завжди брала Мартина до церкви. Та малий примудрявся спати навстоячки. Служба в їхньому селі починалася зраночку. До церкви було півгодини ходу.

«Хіба півгодини – це багато?» – боронилася Стефка.

«Для таких, як ти, Стефко, може, і небагато, а для таких, як я, то півдня».

«Коли ти з хлопцями аж до Черемошу біжиш, то не півдня?»

«До Черемошу – це зовсім інакше».

Мартин ніяк не міг підвестися зранку.

«Стефко, може, ти би йшла нинька на службу за себе і за мене, а я ще посплю троха?» – щоразу повторював Мартин. Стефка спершу нічого не відповідала, брала стілець, підкладала його до ліжка, вилазила на нього й навпомацки впізнавала пальцями Мартинову сорочку, що висіла разом з іншим убранням на високій жердці. Жердка сягала аж до стелі. Маленька Стефка заледве діставала з неї одяг, але завжди акуратно його туди вискладувала. Та скільки там було того одягу?! Її та Мартинова сорочки про неділю.

«То, може, ти нинька підеш за мене?» – не відчіплявся Мартин.

«Порєдні діти щонеділі ходят до церкви», – не відступала Стефка.

«А от Олекса мельників не ходит!» – не здавався Мартин.

«То тілько багачі не ходят, а бідні мусят», – знизувала плечима Стефа.

«Як я стану богачем, то буду в неділю спати до полуднє», – зітхав Мартин.

«Поки ти ще не став богачем, вставай!» – Стефка стягала з Мартина верету й подавала йому сорочку (сорочка була не така вже й новенька, бо її носив Варварин Андрусь). Мартин ще хвильку лежав на ліжку, дивлячись то на вікно, за яким уже світало, то на палицю над ліжком, на якій колись висіла Влодкова колиска. Далі поволі підводився, одягався і йшов: десь там, у глибині душі, таки ворушився пагінець страху, що проріс з оповідок Тодосевого діда Грицька. А той любив пострахати дітей.

«Колис у Рожневі жив польський пан Чаплинський, – казав дід. – Він так боєвси, що за свої гріхи попаде до пекла, що збудував у селі церкву. Хто ходит до церкви, – казав дід далі, – той буде вічно жити. І в раю, а не в пеклі». – Коли дід вимовляв слово «рай», то обов’язково натискав на нього, як на клямку дверей. – «А знаєте, чого в раю? Бо в пеклі чортяки смажат людий на вогни, що ті аж шкварчєт». Мартин уже багато разів чув цю розповідь, але щоразу боявся, що теж щось зробить не так і буде з чортяками в пеклі. «А як ходити до церкви, то такой будеш шкварчєти?» – перепитував малий Тодось. «Ну як тілько оден раз не підеш, то ще не будеш. А як п’єть, то вже точно тобі добру пайку дровец підкладут», – підморгував дід. Мартин тоді ще не знав, що таке «п’ять», але розумів, що це багато.

Служба Божа в притулку була насправді не така вже й стисла. Пані Левська завжди стояла збоку й повсякчас неприховано зиркала, чи ніхто часом не заплющує очі, не перешіптується й чи раптом таємно не гризе сухарик: їсти перед службою було заказано! Діти боялися заплющувати очі. Щоразу тільки позирали в той бік, звідки виднілася її біла, як сніг, блузка. Зате після служби завжди був майже панський сніданок! Якщо щодня хліб із повидлом і кава з молоком, то в неділю солодкі медівнички!

Найбільше Мартин не любив недільний сонний час. Він був обов’язковий. Пані Левська строго пильнувала кожного, хто порушував дисципліну, вандрувала від дверей до дверей і дослухалася, чи всі сплять. Але спали не всі. Точніше, ніхто не спав. З кімнат прочувався тихенький шум, який переростав у лоскіт і гоготіння. Від цього в пані Левської вривався терпець, вона хапко відчиняла двері, і всі миттю нишкли: хто хотів через сонний час потрапити на «стілець» і мати справу з безсердечним паном Стоцьким? Навіть Тодось не хотів, хоча досі вважався найбільшим мастаком у переповіданні всіляких страхітливих трафунків та побрехеньок і ледь не першим претендентом на «стілець».

– Теодоре, чому ти не спиш? – звернулася пані Левська до Тодося.

– Це я не сплю? Я сплю.

– А хто ж тоді розмовляв?

– Не знаю!

– Я щойно чула твій голос!

– Се вам сі причуло, – не втримався від сміху Тодось.

Він міг би передбачити, що розізлить пані Левську.

– Після сонного часу на «стілець». Три палиці: одну за те, що розмовляв, другу – за те, що обманював. А третю – щоб не плакав, як Святий Миколай тобі нічого не принесе. Якщо не навчишся говорити правильно, то отримаєш іще одну палицю.

Було шосте грудня. Саме в цей день німці вшановували Святого Миколая. Пані Левська вже цілий місяць готувала дітей до виступу. Пані ляґерова допомагала їй, хоча більше турбувалася про їжу й одяг, ніж про виховання дітей. Кожен