Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

пар очей, що виглядають із високих ліжок, мов горобці на дроті. Цього дня Мартинові дозволили залишитися в ліжку: у нього була гарячка.

– Пані Зосю, я вмру?

– З чого ти взяв? – глянула на Мартина великими зеленими очима пані Зося, поправляючи йому подушку.

– У мене гарячка.

– Ну то й що?

– Як що? Пан Стоцький казав, що всі хвороби лікує палиця. Без неї довго не живуть. А я вже три тижні живу без палиці.

– То він жартував, – заспокійливим голосом відповіла пані ляґерова.

– Ага, жартував. Хіба він уміє жартувати?

– Уміє, лише себе не виказує.

– А я думав, у нього нема ні жартів, ні серця. Він як б’є, то тиждень пече.

– Він просто любить порядок.

– Пані Зосю, чому діти не люблять порядок? – підвів голову Мартин.

– Бо темні. І не знають, як правильно, – відповідала пані ляґерова.

– А чому вони темні? – надокучав далі Мартин.

– Бо ніхто їх не навчив, – знизала плечима пані Зося. – Та хто мав навчити, – зітхнула вона, поправила рукою коротке хвилясте волосся й пішла до своєї роботи.

«От цікаво, – подумав Мартин, – який у пана Стоцького дєдьо. Він точно й’го щоднє на “стілець” кладе. Інакше відки би той знав, де найбільше болит. Та нє, таких старих, певно, вже на “стілець” не кладут».

Мартин іще раз глянув, чи пані ляґерова пішла, обернувся до стіни й поволі поринув у сон. Прохопився від того, що хтось смикнув його за ногу. Хлопець мигцем зіпнувся на лікті, окинув оком кімнату й відразу сів на ліжко. То був Тодось.

– Бери! Я приніс! – Тодось добув із-за пазухи Борисового картуза й убгав Мартинові під подушку.

– Кашкіт? Де ти й’го взяв? – сполошився Мартин.

– Тсс! Вкрав! Тілько про це нікому. Коли не було пані ляґерової, я зайшов до її мешкані і там знайшов.

– Ти порпавси в її шуфлядах? – тріпотів Мартин.

– Троха. Та то байка![49] Думав, тобі зле. А як принесу кашкіт, то втішишси.

– Та я тішуси, але як хтос взнає?

– Чого спудивси! Не взнає! Ховай бігом! Бо мене пан Стоцький заб’є.

Мартин з одного боку дуже втішився, що знову має картуз, а з другого боявся за Тодося.

Того ж вечора пані ляґерова оголосила, що хтось проник у її кімнату й поперекидав усі її речі. Крадіжки ще не з’ясовані. Пан Стоцький шукає порушника.

Панові Стоцькому не довелося довго шукати. Іван Лаба бачив, як Тодось виходив із кімнати пані Зосі. Тодось того ж вечора почовгав на «стілець». Відтак він цілий тиждень пролежав у ліжку… Картуз таки знайшли.

Пані Левська була доброю вчителькою, ось лише страх якою суворою. Її боявся навіть Іван Лаба. Він був відмінником, і його пані Левська завжди ставила всім за приклад. У нього було найбільше «бджілок» (так у їхній школі називали найкращі оцінки, які діти отримували за читання та письмо). Іван вважався наймудрішим і єдиним, хто не знав, що таке «стілець», бо жодного разу на ньому не опинявся. Він міг будь-де вийти сухим із води, навіть якщо десь і попадався на гачок. Це дуже всіх нервувало. Особливо Степана. І про те, хто видав Тодося, Степан також здогадався. Він такого щигля всмалив Іванові, що той почав обходити його десятою дорогою.

У пані Левської все треба було вчити напам’ять. Та з цим іще не найбільша біда. Найважче Мартинові давалося письмо. Він забирався на своє ліжко, брав у руки зошит і дивився на нього, як баран на нові ворота. «Нащо мені вчити ті букви й складати слова?» – знизував плечима. «Дурний тебе піп хрестив, – крутив пальцем коло чола Тодось. – Не маєш чим гризтиси. Я такой не вмію, і шо? Мені ніц не зле від того. Ти хоч до математики хист маєш. А я й у математиці дурний, як валінок». Тодось справді нічого не любив, окрім віршів. Ця Тодосева пристрасть була Мартинові навіть дуже на руку. Щовечора перед сном пані Левська здійснювала контроль неминучого читання віршів. Тодось проказував аж два: один – за себе, а другий – за Мартина. Спершу пані Левська крутила носом, поправляючи на шиї хусточку, але ж вона не могла сказати Тодосеві: «Не проказуй аж два».

Найбільшим святом на тижні була неділя. Підйом на годину пізніше. Далі вмивання, вдягання, служба Божа й багато вільного часу. Діти любили свій святковий одяг: вишиті білі сорочечки й штанці на шлейках. Найпершим підводився Степан. Між ними з Іваном досі тривала війна: Степан любив укинути Іванові камінь у черевик або заховати штани. Це припинилося тільки тоді, коли Іван поскаржився на нього пані Левській, за що Степан тричі ходив на «стілець». Проте хлопець ні на йоту не шкодував: вважав, що поквитався з Іваном і за його пихатість, і за Мартина.

Цієї неділі служба Божа видалася Тодосеві особливо довгою.