Леся Бернакевич - Скелет у шафі

Природа була такою соковито зеленою, аж одного вечора Світлана засумнівалася: невже на дворі серпень? Однак журавлині ключі, то пролітали на тлі місяця, нагадували, що минає третій місяць літа. Вони летіли, не збочуючи ні праворуч, ні ліворуч, а конкретно – на південь, якби для них цей шлях хтось намалював.

Проминаючи один із дворів, Світлана відчула, що загледіла в ньому щось знайоме. Ця садиба зовсім не відрізнялася від дворищ обертівських господарів: дах під сірою черепицею, у кожній стіні – по вікні, на передньому плані – ґанок із великою кількістю засклених комірок, поросле травою подвір’я й звичайні для цієї місцевості фруктові дерева. Проте там було щось таке, що привернуло Світланчину увагу. Поміж двох стовбурів слив-венгерок був натягнутий шнур, а з нього звисала випрана одіж – хустки, комбінезони, светри і… сорочка. Голуба, із синіми розводами. Така, як у… Чучундера, яку він так полюбляє зав’язувати на своєму смуглошкірому і без найменших ознак ожиріння животі і через що Світлана не змогла більше опиратися йому як мужчині. То що поробляє його сорочка ось у цьому дворі? Чому вона сушиться на чужому шнурку? Однак Світлана відразу ж розважила себе думкою, що цей атрибут чоловічого одягу пошитий не за індивідуальним замовленням. Такий, напевно, носить половина мужчин Львівської області, а не лише Обертівки. Просто Чучундер зодягав її таким чином, що в Світлани склалося враження – така кошуля є в єдиному екземплярі. Може, й інші сільські ґазди носили такі ж сорочки, але Крохмальська, не звертаючи уваги на них, й на їхньому одязі для верхньої частини тіла не надто зосереджувалася.

«У мене, мабуть, з нервами негаразд, – вирішила Світлана. – Засліплена, через любов свою не помічаю, в чому ходить решта люду. Хіба інші чоловіки, в тому ж числі і господар оцієї домівки, не можуть носити такого ж одягу, як Чучундер?» Однак її душа потребувала надійнішого арґументу.

Щоби не викликати в Цидулки підозри, Світлана вклала в конверт один зі своїх чорновиків. Тоді написала на ньому свою домашню адресу та й понесла його до листоноші…

Обережно, наче таємний пакет через лінію фронту, переносила Цидулка в подолі яйця. Загледівши Світлану, радісно зацокотіла:

– О, до нас гості! Як, дитинко, твої дослідження? Що чути про цього Данила Галицького?

– Та дещо намацала неподалік однієї домівки…

– Та що ти кажеш! І чия це домівка? – поцікавилася Цидулка.

– Ой, я останнім часом потерпаю через погану пам’ять, – поскаржилася Світлана. – Ніяк не можу згадати, хто мешкає в цій хатині…

– А як ця домівка виглядає? – почала уточнювати заінтригована Цидулка. – Стільки літ листи й газети розношу, що до кожного уже могла зайти із заплющеними очима…

– Ця хатинка така із синіми вікнами, третя чи четверта за рахунком, стоїть праворуч автобусної зупинки… – пояснила Світлана.

Господиня заплющила очі. Наділена доброю зоровою пам’яттю, вона, видко, уявила вулицю рідного села.

– Так, у першій хаті мешкає Заозерний, у якого десятеро дітей, у другій – Мітичі, у третій – фірман Цикало, допився до чортиків. Коли він недавно сина женив, то родичі вибралися до нього на забаву. Але замість весільного маршу їх зустрів Цикало з сокирою й погнався за ними. Потім вияснилося: він на п’яну голову подумав, що то ідуть непрошені гості… Знаєш, хто живе в четвертій хаті? Капосна Рогачка!

Її вигук впав на Світлану, як яструб на курку. Від людей у селі вона вже знала, що в Рогачки немає чоловіка. Тоді чия ж сорочка могла на її дворі висіти?

– А її діти – дорослі? – ослабленим голосом запитала в Цидулки Крохмальська, вирощуючи пагінець слабкої надії, що в Рогачки може є бодай повнолітній син, який теж міг би уже носити сорочку для зрілого чоловіка.

– Ні, в Рогачки – одні дрібні діти і всі – від різних батьків, – внесла ясність листоноша.

Вона почала перемивати кістки своїй ненависниці. Але Світлана, мало не задихнувшись в потоці неприємної інформації, швидко попрощалася.

Незабаром Чучундер почав надовго зникати. А якщо обіцяв прийти на побачення, то слова не дотримував. І Крохмальська могла даремно просидіти біля вікна всю ніч. «Невже я йому так швидко обридла?» – журилася Світлана. Адже не потрібно бути Вангою, аби відчути: температура пристрасті Чучундера помітно знизилась. Її щастя було коротким, мов грудневий день.

Якось біля порога крамниці Світлана підвернула ногу і мусила трішки почекати, доки вщухне біль. З магазину було чути жіночу розмову.

– Оця Рогачка ніяк не вгамується. І досі міняє чоловіків, як целофанові мішки… – почувся голос однієї жінки.

– Славка? – озвалася продавщиця.

Вчувши це прізвище, Крохмальська схопилася за серце.

– … до неї мужчини завжди ходили, мов по зарплату. А тепер вона, розмінявши не одну низку коханців, підібралася до самого Чучундера! – пліткувала тим часом обертівська цьотка. – Захопила його на кладовищі, якраз в день роковин смерті своєї мами і досі не відпускає!

– Ще тільки від Чучундера цій Рогачці бракує мати дітей по інтернатах… – мовила продавщиця чи то з осудом, чи із заздрістю.

– Чи ви Чучундера не знаєте? Позалишав дрібноту свого зразка мало не у кожній хаті! – почали згадувати старожилки, мрійливо закочуючи очі. – А тепер … ставить