Леся Бернакевич - Скелет у шафі

Ця повість – про психологічні взаємовідносини в людей, які не змінюються з летом років і є складними в будь-яку епоху. Читач переноситься у двадцяте століття, де події розвиваються на фоні часів тоталітаризму.

Англійці стверджують, що кожна сім’я має свого скелета у шафі – таємницю, про яку не знають сусіди. Але мешканцям з острова туманного Альбіону, які живуть за принципом «Мій дім – моя фортеця», це й не важко. Проте чи можуть бути секрети в українському поселенні, яке, як відомо, є напрочуд акустичним: в одному хуторі чхнеш, а в іншому тобі «На здоров’я» відповідають?

У працівниці науково-дослідного інституту Світлани Крохмальської померла бездітна тітонька, яка, як виявилося, все життя провела у якійсь Обертівці, а помираючи, заповіла племінниці свою хату. Світлана ніколи не бачила цієї родички, хоча про її існування знала від батька. Той якось розповідав про свою сестру, яка викладає історію у сільській школі і з якою він полаявся ще перед Світланиним народженням: не зійшлися у поглядах на життя.

Звістка про щастя колеги так втішила вчених мужів, що цього дня усі стіни їхнього кабінету були в шампанському! І всі вони почали дуже їй догоджати. Коли Крохмальська, скажімо, заварювала чай, то товариш Фукса ґречно пропонував їй свою допомогу і полегшено переводив дух, почувши від Крохмальської, що вона чудово справиться сама. Гоблик без зайвого жалю ділився з нею останньою цукеркою, яку під час чаювання, ніби з неуважності, намагався спритно заховати до власної кишені, але йому це ніколи не вдавалося. А кульгавий професор Трусевич завше дарував їй усілякі дрібнички, дуже корисні і необхідні, за його словами, в господарстві: наприклад, мазь від артриту. Хоча в Крохмальської ніколи не боліли суглоби, Трусевич, співчутливо киваючи головою, потішав її, що не треба втрачати надію, бо Світлана, мовляв, – молода і у неї все ще попереду!

Завідувач кафедри Трусевич відразу розпорядився, аби Світлана провела тривалу відпустку в Обертівці. Крохмальська також раділа несподіваному щастю, бо націлилась на дешеві заготівлі огірків та капусти, які мала намір розводити на дванадцяти сотиках землі покійної тітоньки: на прилавках у магазині можна було зустріти овочі в саднах, які або потопали у власному соці, або перебували в комі, або стали неїстівними від старості. Втім, якщо вряди-годи траплялися представники городів та садів, (наприклад, мандарини напередодні нового року), то покупця змушували придбати до цих екзотів і ще щось у навантаження. Наприклад, п’ять флаконів препарату від молі. Правда, на ринках продавали пристойну садовину і городину, проте вона коштувала надто дорого, а Світлані, як жартували її близькі, освіта не дозволяла багато грошей заробляти. Вона вдень вирощувала в ящику цибулю, а на ніч ховала її вдома. Бо сусідка ще могла поглумитися, одну цибулину з'їсти, а решту перевернути догори голівками.

Щойно місто вичухалося після зимової сплячки, як Трусевич, поплескуючи Крохмальську по плечу, зауважив, що вона – надто бліда, і залякуючи Світлану страшними недугами, почав переконувати її в тому, що треба негайно вибиратися до Обертівки – набратися сил від тамтешнього молока, яке можна пити, не ризикуючи життям. Адже чого тільки не знайдеш у білому пійлі, купленому у магазині. Наприклад, він, Трусевич став власником цілої колекції, в різні роки виловлюючи у пляшках з молоком то шмат тараньки, то крильця метелика, то півметра мотузки. Одне слово, якщо вірити Трусевичу, то життя в селі – то вишня в шоколаді.

Cпакувавши дві великі торби, яким би й кенгуру позаздрило, наукова співробітниця вибралась у незнайому резервацію, яка загубилася в лісах. Для цього потрібно було добиратися дві години зі Львова до району, а звідтіль курсував до Обертівки рейсовий автобус.

Усі селяни мали пересушені від сонця обличчя, а потріскана на їхніх п’ятах шкіра нагадувала кору дерев. Поклавши монети на жертовник біля водія, хуторяни проходили до середини автобуса із клунками та сітками, з яких виднілися булки, рубанці вареної ковбаси, помідори, огірки, головки капусти, і ставили їх на брудну долівку. Безперечно, в усіх цих мешканців були городи, але в останні роки повітря забруднили хімікати, і городина не хотіла народжуватися в відкритому ґрунті. Наприклад, помідори, замість червоніти… чорніли. Лише міщани, які зводили собі дачі, знаходили час споруджувати теплиці, в яких доспівали огірки й томати.

Коли в іржавому та латаному кабріолеті пасажирів набилося стільки, що хоч ноги закладай за власні вуха, – він у хмарі куряви покинув останній оплот цивілізації районного масштабу і рушив на Обертівку. До неї їзди – година з хвостиком, але у Світлани виникло відчуття, що вона побачить славнозвісне поселення аж під вечір. Амундсен швидше до північного полюсу добbрався, ніж вона з райцентру до Обертівки. Це Крохмальська збагнула відразу, як тільки дилежанс почав відпочивати через кожен десяток метрів, і водій раз у раз виходив поцікавитися його самопочуттям. Чим далі сей трандулет віддалявся від райцентру, тим менше давалося чути зближення села з містом. В дорозі не з’являвся жоден цивілізований засіб пересування. Зрідка назустріч виповзали тільки підводи, запряжені конячками. Відтак сучасна карета на ґумових колесах увійшла в діброву. Світлана полишила дивитися у вікно, об яке безперестанку билося зелене гілляччя. Але відразу ж мусила заплющити очі: так її засліплювали сонячні зайчики, які посилали в салон обертівчани зі своїх ротів численними золотими зубами. На відміну від Крохмальської, селяни не помічали кепської їзди, бо їхні язики були при ділі. Золотозубі жіночки й дядечки, стрижені під миску або з пелехатими айстрами чубів, у хустинах й панамках, змайстрованих з газети власноруч, не вміли тихо балакати, а репетували на все горло, допомагаючи собі жестами та мімікою, перекрикуючи одне одного і перегукуючись, наче перед ними пролягли кілометри неосяжної савани.

Просто перед Світланою якась жінка, що, як