Симона Вілар - Щаслива суперниця

Зимові місяці виявилося надзвичайно приємними. Нескінченна низка літніх турбот скінчилась, і я міг без перешкод віддаватися лінощам у старій вежі Херварда, яку онука заколотника перетворила на доволі затишне житло. Воно стало й моєю домівкою. Часом, повертаючись із полювання, я особливо гостро відчував це й мене переймало незнайоме хвилювання. Тут мене завжди чекали добра їжа, тепло вогнища, ласкава посмішка Гіти й радісний вереск малої Мілдред.

Та й із саксами я зумів непогано налагодити стосунки. Навіть відпустив на саксонський манір волосся до пліч і відростив бороду. Я опанував їхню мову, навчився саксонського бою на ціпках і метання двогострої сокири та вже насилу міг пригадати, як колись, подібно до більшості вихідців із-за моря, вважав саксів тупими й злісними дикунами. Навіть їхня зовнішність стала здаватися мені привабливою. Багато саксів дійсно були гарні — біляві та рожевощокі, з міцною статурою і чудовим здоров’ям, хоча в літньому віці нерідко вони непомірно гладшали.

Я відрізнявся від цих міцних людей смаглявою шкірою, іншими рисами обличчя й напрямом думок, але мене вже давно не вважали чужинцем. Маленька Мілдред першою визнала мене — і це чудове довірливе дитя неможливо було не полюбити. Навіть служниці сварилися одна з одною за її прихильність, а чоловіки піднімали її на руки й намагалися при нагоді почастувати чим-небудь або порадувати нехитрим подарунком.

О, можновладний граф Норфолк багато чого втрачав, не бачачи, яка гарна в нього донька!

Вечорами всі мешканці Тауер Вейк збиралися в залі вежі біля вогнища. Жінки сиділи з шиттям або пряли, чоловіки займалися своїм ремеслом, і час спливав у розмовах про старі часи. У саксів був чудовий звичай — вони передавали з вуст до вуст сказання про події давніх днів, і той, хто брався оповідати про подвиги великих воїнів або інші справи саксонських володарів, починав говорити особливою мірною говіркою, ніби самим ладом мови підкреслюючи велич того, що відбувалося в давні часи.

Так я почув про велику битву між датцями й саксами при Бранбурні,[8] про Альфреда Великого, про криваву ніч, коли сакси по всьому Денло різали датців, не жаліючи ні дітей, ані жінок. Але найчастіше в Тауер Вейк розповідали про святого Едмунда.

Багато років тому люті вікінги зробили набіг на Східну Англію, і не було нікого, хто міг би їх зупинити. І тільки молодий король Едмунд не поквапився сховатись у знатної рідні, а зумів згуртувати людей і повести проти завойовників. Він славно бився, але його зрадили й король став бранцем. Жорстокосерді варвари вчинили над Едмундом страшну розправу: прив’язали обличчям до стовпа, розрізали зі спини ребра, розгорнули їх, як крила, й через розверсту рану вирвали легені та серце. Коли ж король у страшних муках помер, вони відрубали його голову та викинули в болото.

Однак голова не втонула в трясовині — тої ж ночі її знайшла вовчиця, віднесла в містечко Беодриксворт, сіла біля дороги й охороняла свою страшну здобич доти, поки не з’явилися ченці з місцевої обителі. Тільки тоді вовчиця зникла в хащі й дозволила братам підібрати голову короля-мученика. Ченці забальзамували її, з’єднали з іншими частинами тіла та поховали в обителі Беодриксворта.

До місця впокоєння короля-мученика приходили сакси, щоб помолиться за свого героя, і незабаром у гробниці Едмунда почало діятися багато див. Тоді його останки переклали в раку,[9] вибудували над нею церкву, й звідусіль до монастиря, що відтепер отримав ім’я Святого Едмунда, почали стікатися прочани.

Я слухав історію про короля-мученика, яка змушувала мою кров стигнути в жилах, і ніяковів через те, що колись, буваючи в Бері-Сент-Едмундс, навіть не прихилив коліна біля гробниці великого святого. Але тоді це було природно — ми, нормандські лицарі графині, нехтували все саксонське. Тепер же, в присутності всіх мешканців Тауер Вейк, я дав обітницю, що неодмінно навідаюся в Бері-Сент і помолюсь над мощами Едмунда.

Але інші наші вечірні бесіди торкалися того, про що тлумачать і в замках, і в корчмах при дорозі, й у хатинах: про сильних світу цього. Тут, у глушині фенів, як і серед нормандської знаті, усіх хвилювало одне питання — що гряде, коли якогось дня Генріх Боклерк стане перед Господом.

Я з подивом переконався, що сакси попри їхню норовливість і волелюбність, уже давно звикли до того, що ними править король-норман. Більше того, пригадуючи своїх великих королев — Береніку, Етельфлід і Емму, вони цілком були готові прийняти владу Матильди, з чим ніяк не могли впокоритися нормандські барони. Адже Матильда представляла дім Анжу, а нормандці та анжуйці споконвіку ворогували. Що до Теобальда Блуа, то сакси ставилися до цього француза, чия нога ніколи не ступала на землю Англії, з підозріливістю та сумнівом.

Воістину, серед цих простих людей наш король знайшов би куди більше прихильників, аніж серед своїх наближених. І Генріх напевне про це здогадувався — недарма в найтяжчі часи свого правління він спирався на саксів.

Хтось із воїнів зробив зауваження: мовляв, якщо вже знаті так хочеться бачити на троні чоловіка, то чим поганий Стефан Блуа — такий самий нащадок Вільгельма Завойовника, як і Теобальд. Мені довелося заперечити. Я знав Стефана — він не такий, щоб рватися до влади. Занадто в’ялий, добросердний і геть-чисто позбавлений честолюбства. І Генріх Боклерк зрозумів натуру небожа та не сподівається на нього. Стефан Блуа — це та конячка, яка постійно має потребу в понуканні й добра лише на коротких дистанціях. А після стрімкого ривка з превеликим задоволенням сходить із кола, щоб попастися на якій-небудь галявині разом із коровами й вівцями.