Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

фарби. Малювання ображає зір, що це ти мазюкаєш нам фарбами обличчя. ВІН створив нас із глини, він один, вдихнувши в нас життя.

Він хотів дозволити тільки слово, тільки слово. Піркей Авот знає його, Хаїме. Світ було створено десятьма словами. Питається: Чому десятьма, якщо можна було зробити це одним? Тільки слово творить світ, Хаїме. Твій пензель вимазує світ машкарами і глумиться з Його творіння. Хіба ти не бачиш, як сильно ти все повикручував і спотворив, краєвиди і людей, хіба не бачиш, як усе тремтить і хитається, немов то не ти малював, а біль твого шлунка? Немов світ створено болем, а не спокійним оком Творця і його словом. Немов світ — це творіння глумливої виразки! Творіння не можна малювати, Хаїме, навіщо це, творіння готове уже наприкінці тижня, створене за шість днів, увінчане шабатом, спокоєм Безіменного, час споглянути задоволено на свою справу. Ти забув цю заповідь? Ти забув найважливіше, ти все забув? Не сотвори собі різьби… і всякої подоби… з того, що на небі вгорі… і що на землі долі… і що в воді під землею…

Чи це справді таке чуже твоїм вухам, чи ти взагалі нічого цього вже знати не знаєш?

Щоб не знали ви гріха… і не сотворили собі різьби… і всякої подоби… чи то чоловіка чи жінки… земної тварини… чи птахів крилатих… що літають під небом… чи черва на землі… або риб у воді під землею…

Старий перемелює жовнами щелеп зерно слів, горбиться і повертає голову до несправжнього світла і перетворюється на суцільний докір. А художник чує ще якийсь час зітхання і застерігання равві, але от сухе тіло вже, здається, віддаляється, скорчується, зливається зі складками на шторках покійницького буса. А тоді майже тієї ж самої миті він знову наближається, його рухи м’якнуть, стають майже жіночними, це — жінка. Художник не може її розпізнати. То могли б бути різні жінки, Ґард, Ма-Бе, чи хтось іще? Він не впізнає її. Вона — одна з них.

Чого ти тут шукаєш, хто тебе сюди привів? Навіщо ти їдеш зі мною? Мені потрібна операція, ти хіба не знаєш?

Він хоче щось сказати, але не може вичавити з себе жодного слова. А жінка мовчить, тільки киває, і відвертає погляд. Тоді проводить пальцями по його руці, як Ланґрас, крихітна блискавка залітає в катафалк, настає полегшення. Художник щось мимрить, ніби в нього в роті хліб, ніби він жує беззубим ротом. Вона крапає йому під язик макового молочка. Біль в животі поволі втихає.

Докори равві він чув сотні разів у своїх снах, белькотів у відповідь якісь плутані, незрозумілі пояснення, прикликав образ Веселеїла в пустелі, проте ані разу навіть не починав розмови про свої картини, жодного слова про картини. Він ніколи не показував на свої полотна, ніколи не намагався пояснити, чому так мало статися, чому він не міг інакше. Він розвертав картини до стіни, відвертав їх від очей глядача. Нічого не пояснював. У жодному листі. Жодним словом. Розумієте, для таких картин пояснень не існує. Тільки образ важливий, лише образ. Слово також важливе, але про нього треба промовчати. Мойсей розчарований. Сутін — мовчальник, так його називають на Монпарнасі. Muet comme une carpe, німий як короп.

Несподівано він чує голос Генрі Міллера, свого сусіда у віллі Сера, чує його американізовану французьку.

Пригадую, що вперше зустрів Сутіна 1931 року. Тоді там був той тип Луї Атлас, нью-йоркський бізнесмен, який торгував хутром і найняв мене своїм літературним негром для написання низки статей про знаменитих євреїв у Парижі. Він платив мені двадцять п’ять франків за статтю, яка з’являлася під його іменем у єврейських журналах Нью-Йорка. І врешті я зміг познайомитися в одній кав’ярні з Сутіном. Я випитував його речі для своєї статті, його приятелі відповідали за нього, сам він під час усієї розмови не зронив ані словечка, просто сидів, занурившись у свої думки, огорнений цигарковим димом…

Сміловичі — то дьоготь. У спогадах завжди зринає дігтярний промисел. Дитинство — то штетль із жалюгідними розвалюхами, із хисткими дошками, якими викладали дорогу, із задушливою пилюкою і бульканням багна, залежно від пори року. Дитячий кашель і голод. У його спогадах — це незмінно сіре місце, брудна діра. Небо затягнене хмарами, сіре від диму. Шаґал кричатиме, допомагаючи собі руками, за столом:

Кольори там — як взуття тих людей, що там живуть. Всі ми подалися звідти геть саме через колір.

Назва місця — Сміловичі, вони розташовані декілька кілометрів від Мінська, тепер художник хоче лише одного: забути це місце. Коли 1913 року він опиняється у Вулику в пасажі Данціґ, де вже мешкає Шаґал, марячи своїм вітебським дитинством, він нетямиться від люті. Шаґал притягнув свій штетль до Парижа, всі халупи, тварин, рабина, різника — шойхета і шадхена — свата, і моґеля — фахівця з обрізання, тартак і торговців кіньми. Все, що, як гадав Сутін, залишилося позаду, знаходиться одного сірого дня в Парижі — так-так, і там дні бували сірі — все виявилося тут, у розмаї кольорів, просто перед очима в чарунці Шаґала. Шаґал слухає рев тварин, що лунає зі скотобойні у кварталі Вожирар неподалік Вулика і гопля — втуляє коров у вітебське небо. Вибухає війна, Шаґал повертається до Росії, щоб одружитися в тому ж небі зі своєю коханою Беллою. Сутіна, якому хочеться сплюнути зі свого лежака від однієї думки про це, нічого не змусить повернутися туди. Жодна в світі війна. Нічого.