Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

class="book">Нічого іншого, тільки витерти з пам’яті це місце дитинства, не залишити ані крихти, ані стебельця, ані димочка на полотні. Випалити Ніщо дитинства з пам’яті назавжди. Спалити картину дитинства. Принизливо взагалі мати будь-яке дитинство в цій здрібнілій формі міста, яке і містом не було. Він для себе хоче тільки міста, Мінськ і Вільно, а ще місто понад містами, в усіх складочках і рівчачках, на усіх бульварах і вуличках якого загніздилося мистецтво. Тут усюди живуть картини, не буде повернення до ніколи немальованого. То село — то були бруд і погроми, страх і трепет. В усіх картинах він прагне одного — звільнитися від цих Смілович, кожний мазок пензля намагається вимазати Сміловичі з пам’яті.

Де це він, чому саме тепер село дитинства напирає до нього в катафалк? Піренеї, Париж, а тоді річка Вольма, природа навколо Березиної, яка пригадує собі тих французів, тіла яких розкладалися тут у весняному болоті. Він у сім’ї — хлопчик для биття, живий мішок, який б’ють і копають, десята і передостання дитина матері Сари, страшенно втомленої усіма тими пологами. Вона пересувається з одного приміщення в інше з відсутнім виразом обличчя, порається, немов привид якийсь. Вона мовчить. Завжди вона вся в турботах, надто виснажена, щоб хоч щось ніжно їм шепнути, він таке бачив в інших матерів. Він — десята дитина з одинадцяти, Ви чуєте, докторе Бог, він передостанній. Хтось назвав таких майстрами голоду. Десятий і передостанній. Поділіть любов на дванадцятьох, добрий равві. Її звати Сара. Вона замовкає.

Перший його спогад. Він ще лежить у колисці, дивиться на гру світла і тіней на стіні, дивиться, як вони тремтять і змінюються, танцюють на білому тлі. Він дивиться, як у запилюжених непорушних фіранках заплутуються світло сонця і тінь…

Він хоче розповісти про це Ма-Бе або мадмуазель Ґард чи тій третій постаті, яка на короткий час з’явилася в покійницькому бусі, що її він не зумів упізнати. Він белькоче і підкликає її долонею близько-близько до губів. Нахили сюди своє холодне вухо.

Дім стоїть на Ринковій площі, і в нижньому вікні, коли погода добра, сидить його батько Соломон, полатайко, зі схрещеними ногами, як Будда. Біля вікна, де найбільше світла для шиття, де тонка нитка підіймається і падає вниз повз пальці батька в тканину кафтана. Батько мугиче, проколює голкою, тягне, життя — то його нитка. Він шиє механічними рухами, тоді на мить зупиняється і повертає тканину наступним боком, не підіймаючи очей… Рабин Менахем-Мендль твердить, що справжній єврей має вміти три речі: досконало кланятися, беззвучно кричати, непорушно танцювати. З базару приходять клієнти і жбурляють йому свої штани. Росіяни, поляки, татари з невеликого сільця на іншому березі річки.

Коли до них доходять чутки про погроми, які спалахують в царській Росії і блискавично поширюються від штетля до штетля, вони вже знають, що знадобиться лиш іскра, і почнуть розривати й переривати перини, вивертати шухляди, перерізати горла… Вони бачать перед собою кров, що бризкає на пір’я. Вони здригаються від назв Кишинів, Гомель, Житомир, Бердичів, Миколаїв, Одеса. Вночі ці жахливі назви деркочуть у їхніх снах. Після 1905 року до цих назв додаються нові й нові, після кривавої неділі землю здригають гасла чорносотенців:

Бєй жидов!

Шаґал не має рації, коли думає, що вони поїхали геть тільки через сірий дим і брудні черевики — поїхали в пошуках кольорів. Хотілося тільки одного — поїхати звідси геть, було не до Ґолема, не до духів мертвих, які шукали собі тіло живого, щоб замешкати в цьому тілі й заговорити його голосом, не до дибуків з несамовитих історій, почутих у дитинстві, не забудуться хіба кілька пісень, та й то — просто як доказ того, як далеко ми вже звідти, немов глузливе застереження, що тамтого світу більше немає. І все ж він щоразу малює дітей, безпросвітну нужду дитинства, де все є нічим іншим як розпливчатою обіцянкою, якої ніхто ніколи не дотримається: старечі обличчя, грубі лаписька, що міцно вчепилися в поламану іграшку, низенькі стільчики.

Ніхто не знає дороги. Ніхто й не дізнається ніколи, куди йти. Ніхто не може знати, хто цей чоловік у покійницькому автомобілі. Є лише картини, лише ті, яких він не пошматував і не спалив дощенту. Ніхто його не знає. Ніхто не змусить його заговорити, в усякому разі — не про дитинство. Нехай про все розкажуть картини, якщо зможуть. Ніхто його не знає. Залишився тільки один-єдиний спогад з дитинства:

Якось я побачив… як небіж рабина перерізав… горло гусці… дав стекти крові… мені хотілося кричати… але обличчя в того було таке радісне… що мені немов паралізувало горло… і крик у ньому… я ще й досі його відчуваю… коли я був ще малим… я намалював портрет свого вчителя… спробував… звільнитися від того крику… все даремно… коли я малював волові туші… то був усе ще той самий крик… від якого я хотів звільнитися… та мені це не вдається досі…

Він думає собі, що небо має почорніти, зараз, негайно Безіменний кидатиме блискавиці, щоб стримати лезо, яке перетинає шию гуски, швидкий, натренований рух в тіло гуски, тріщання хрящів, напружені м’язи. Ось він зараз схопить руку Авраама, який уже замахнувся, щоб убити сина Ісаака. Однак нічого не відбувається.

Все спокійно того світлого пополудня у Сміловичах, і шехтер дивиться на нього з радісним сміхом. Сліпий жах на дитячому обличчі смішить його. Можна подумати, що то сам Безіменний сміється з убитої гуски, сміється з усіх лез, які перерізують горлянки, і з теплої крові, яка струменем водограю бризкає на землю і змішується там з пилом, забарвлюючись в малиновий колір. Він щодуху мчить геть з подвір’я різника і ховається в підвалі. Довго не виходить звідти, боїться сміху, боїться леза, крові, яка витікає з шиї гуски просто на нього, падає рясним дощем і врешті виповнює підвал, немов