Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

О влада консьєржа! Всевидяче око, яке помітить кожний чужинський рух. Вухо, натреноване на відлуння і кроки. Вони чули все, вони бачили все, кожну мишку, що забігала ненароком у під'їзд. Професійна честь вимагала бачити дослівно все, що відбувалося при вході в будинок, не спускати ока з переміщень в районі будинку. Консьєрж підозріливо питає:

У Вас гість, пане Лалое?

Так, кузен із півночі, саме приїхав, завтра уже їде собі геть.

Почавши від великого виходу в травні 1940 року, від втечі з півночі, подірявленої бомбувальниками, коли в дорогу вирушило сім мільйонів людей зі своїми казанками і матрацами, саме так звучало типове пояснення. А всі дороги світу приводили в Париж. Проте сховатися від того ока було неможливо. Щоразу, коли пізнього вечора самозвані кузени вислизали надвір слідом за собакою, а за якусь хвилю поверталися, консьєрж рвучко відсував широку шторку своєї заскленої ложі й пильно вдивлявся в тих, що поверталися в дім. Він хотів, щоб вони відчули, що він взяв слід, і що жодна пилинка не пролетить у будинок за його спиною. Особи, які не є мешканцями будинку, мають зареєструватися, записати свої дані в поліцейському відділку, а поліція передасть їх, куди слід.

Так далі бути не може, цей кузен, який виглядає навдивовижу нетутешньо, мусить зникнути. Зникнути туди, де живуть селяни, кошикарі, бондарі, ковалі й корчмарі, але немає консьєржів. Улітку 1941 вони непомітно їдуть в долину Луари. Подружжя Лалое пише до одного приятеля, ветеринара і незмінного бургомістра у Рішельє під Шиноном. Той береться допомогти зникнути обом утікачам. Він замовляє для них фальшиві документи, на яких уже красується печатка Турської префектури, і радить їм податися в Шампіньї-сюр-Вед, точніше в село неподалік і винайняти там кімнату.

Мадам Кокері з голови до ніг пильно роздивляється незнайомців. Тут таких тепер чимало, відколи північ Франції під окупацією. Їй не подобається акцент цього чоловіка. Якісь вони брудні, така завшивлена пара, що ці паризькі клошари тут на селі загубили? А Ма-Бе вміє віртуозно розпалювати сварки. Вони змінюють місце проживання шість разів.

Сутін ще раз береться малювати, фарби йому присилає Марк. Спантеличені селяни бачать вранці привида, який безшумно мчить вуличками і польовими стежками, він іде зігнувшись і робить великі кроки, немов тікає від болю. Він пробирається, тримаючись за мури будинків у Шампіньї, його брудна сорочка подекуди вибилася з порваних штанів. Під пахвою в нього полотно, натягнене на дошку і закріплене кнопками, він малюватиме дерева, щоразу малюватиме дерева, а ще кількох сільських дітей. Він стогне: цей край надто плаский, дерева тут надто рівно ростуть, а мені потрібні криві, з розгалуженим гіллям, повикручувані. Потрібні вулички, які вистрілюють уперед, містечка на пагорбах і в горах, як тоді в Сере і Кань. Але тут він принаймні знову відновлює малювання.

На Різдво 1942 року до них в Шампіньї з візитом з’являються обоє Лалое. У цій новій схованці вже немає платівок з музикою Баха. Він тішиться приходу Ольги, без угаву просить її співати йому кантати Баха. Він слухає Баха в її виконанні. Яка блаженна радість розпізнавання. Мине півроку, і він покине Шинон, скручений ембріон у череві покійницького буса, чорний uterus повільно вирушає в дорогу, виходу не знає ніхто. Бах його не супроводжує. Тільки макове молочко Сертюрнера.

Там жити неможливо, там нема молока.

Хто там — це Ма-Бе? Хто це сидить біля нього в темряві і прикладає до його чола білу хустинку? Часом засинає в розпачі, тоді знов стрепенеться, широко-прешироко розплющивши очі, немов хтось криком вирвав її зі сну, немов сон — щось непристойне, якщо супроводжуєш живого мерця на операцію до Парижа. На її біле обличчя лягають темні смуги. Придорожнє освітлення? Світло дня? У такому штучному освітленні, перерізаному темними гілками, розпізнати обличчя неможливо.

Очі його бринять, вії, здається, вбирають рух сірих гармошкою шторок, йому раптом видається, що в покійницькому бусі поруч з ним сидить якийсь інший супровідник, сидить обхопивши руками підібгані ноги. Той хтось сидить на невеликому підвищенні, на дерев’яній скрині чи табуреті. Художник вже бачив це обличчя, воно з далекого-далекого дитинства. Нереально. Хіба таке може бути? То старий рабин, він бурмотить, розмахує рукою в цьому штучному світлі, немов якась недолуга маріонетка. Видно його беззубий рот, його щелепи спочатку беззвучно відкриваються і закриваються, ніби він не може знайти потрібного слова.

Ні, Хаїме.

І він осудливо хитає головою.

Ні і ще раз — ні.

Сутінові знайомі всі докори, він так часто чув їх у своїх снах у Мінську та у Вільні, і навіть у Парижі, коли він вже давно утік з того села. Всюди був той самий різкий голос, картання, повторювані як прадавня молитва, що давно вже в'їлася в тіло й кістки. Та цього разу старий ще накрученіший, все, як виглядає, тільки підтверджує його обурення. Для прощення надто пізно.

Я завжди тобі казав. А ти не хотів мене слухати, ти утік, вислизнув від нас геть. Ти погано закінчиш, Хаїме. Зараз ти їдеш на Його суд, Безіменний знатиме, що ти не послухався свого батька, не послухався матері і братів, мене не послухався. Малювати негоже. Малювання — то для ідолопоклонників, для тих, кого доводять до екстазу кольорові статуетки Ваала та їхні брудні