Ів. Грушка - На зеленому острові (збірка)

Через хвилину старші селяни, хлипаючи виходили з двору. Про те, що самі дістали, навіть і словом не згадали, лише громаді розповіли про новий податок.

Ото було чимало лементу!..

Сталося це року 1494-го. «Мавпяче» платили геєнчане аж до кінця сімнадцятого століття. А в старовинних податкових книгах село їхнє інакше і не звалося, як тільки «Блазеньська Гейна»...

Від міста Лінце, в Австрії, понад Дунаєм послалась на північ долина, немов величезна глибока борозна, виорана межи скелями. Посеред тієї долини — скалистий шпиль, а на нім уламки стін. Видко з того, що колись давно стояло тут місто, значне і добре збудоване. Назва йому була — Вільдберґ.

Трапилося це року 1394-го.

Спадав вечір паркого дня; на заході блідли останні проміні сонця; день згасав. Попід містом, шляхом по долині тяглася юрба озброєних десяцьких, які з голосними прокляттями гнали швидкою ходою дві кощаві корівки та двойко овець. Були то лінецькі здирці, що з наказу пана старшини того дня ходили до села, біля якого стояв млин, і там поцінували мірошникову худобу.

Були погані роки, і бідаха не міг власно заплатити належного з нього подушного,— отож і млин, і поле його взяли в заставу, а з господарства забрали все, що тільки було можна.

Безщасний, пожебрачений мірошник,— Ганс Гельмон на прізвище,— плентався тихою ходою за здирщиками, сумним оком позираючи на свої корівки та на нужденні вівці.

Що ж тепер? Ганс був удівець, мав лише одну доньку, що віддав своїм приятелям в Лінці на виховання. Млинок та деяке господарствичко його живили, але ж прийшло два посушливих літа, на третій — дощі та зливи, і Гансове нещастя було готово...

Тепер спинився він біля кам'яного хреста, що на царині, а коли десяцькі зникли з його добром в невеличкому гайку, що стояв по дорозі до міста,— то він в німій розпачі погрозив їм стиснутими кулаками. Потім сів на камінь над шляхом, схилив на руки голову й довго сидів нерухомо. Коли ж по довгім часі підвів голову — в долині вже споночіло. На заході піднімалася темна хмара; почався вітер. Гельмон підвівся, щоб іти,— але куди він піде — і сам не знав. Не було в нього пристановища.

І коли він так стояв замислений, зненацька долетів до його вуха гострий посвист; потім йому здалося, нібито здаля чути гавкання собак, але ж не від села,— а швидше виходило те з лісу; а потім вчулося йому, наче засурмили мисливські роги.

Гельмон наслухав, а в самого тремтіло в душі. «Дикий Ловець»! — раптом блиснула йому думка.

І згадалось йому, як ще за дитячих літ, в зимові холодні вечорі, коли на дворі скиглила завірюха й свистіла навколо хати, бабуся розповідала їм — дітям про те страховище! Мов живого він бачив ще й досі того страшного мисливця, що з цілою зграєю диких вижлят летить через гори, кущі, скелі; лісом, долиною женеться за оленем й на страшеннім скоку кидається на звіря, здіймаючи цілу хуртовину. Біда тому, на кого нападе той ловець! Можна й на власні очі углядіти його гонитву, можна здибатись й віч-на-віч з тим скаженим паном.

— Сьогодні гонить там, нагорі! — подумав Ганс.

По його шкурі пробіг мороз. Бо ж безперечно це чути викрики гоньби Дикого Ловця. Може бути, що він наскочить і сюди. Ну, так, а що з того? Хіба Гельмонові треба того лякатись? Після того, що спіткало, йому вже не страшна й сама смерть. Люди не мають до нього милосердя, то може, хоч Ловець швидше його пожаліє.

І напало на Ганса, чи не запродати своєї душі дияволу, щоб тільки знову окріпнути та щоб і людям, і панові-старшині доказати свого, мовляв, що неможна його — Гельмона легко знищити!..

Вітер збільшувався: на заході через короткі перерви сяяла огненна блискавка.

— Ех, піду й справді; знайду Дикого Ловця й покличу його собі на поміч! — скрикнув Ганс та й побіг в той бік, де між кущами повилася стежечка на гору, туди, на вершину, де були самі голі скелі. Там напевне він побачить дике полювання.

Знайомою стежкою біг він все вище, спотикаючись та шматуючи в кущах свою одежину, не зважаючи на колюче каміння. Нарешті вибіг на верховину, притулився до великого каменя, глянув перед себе: ой, лишечко! — біля скелі в сяйві блискавки побачив близесенько темну постать Ловця. Ставний, кремезний чоловік в темній киреї, з великим луком в руці стояв нерухомо. За ловецьким брилем у нього маяло довге перо.

Углядівши мірошника, Ловець засміявся коротким, сухим сміхом. Ганс закам'янів з жаху, здалося йому, що вся кров замерзла в жилах.

— Ге-ге! — гукнув Ловець,— дивовижна звірина біжить мені на постріл! Твоє щастя, що останню стрілу я послав за дикою кішкою. А мені й справді здалося, що якийсь звір жене до мене збоку. Що ж тебе сюди привело, розказуй?!