Яцек Денель - Кривоклят

не позичать чи віддадуть на реставрацію, і насправді отримала офіційне підтвердження, мовляв, усі експоновані в гамбурзькій Kunsthalle картини Рунґе будуть у наявності, а отже, готові до зустрічі з нами, проте, коли ми з’явилися на місці, з’ясувалося, що картини Рунґе насправді готові до зустрічі з нами, натомість ми, попри детальне дослідження творчості Рунґе, його теорії кольорів, біографії, родинних стосунків і кола друзів, дослідження, яке, певна річ, провела головним чином моя дружина, оскільки їй хотілося, за словами Цеєтмаєра, забити голову собі всім, що стосувалося Рунґе, ми не готові до будь-якого порозуміння з ними, до того, щоби поставити їм запитання чи звернути увагу на деталі, навпаки, вже в момент переступання порога зали, де висіли всі експоновані в гамбурзькій Kunsthalle картини Рунґе, ми відчули до них відразу, незбагненну відразу, тим більше що ми віддавна вважали Рунге винятковим і недооціненим художником, якому несправедливо відмовили в місці між найбільшими художниками-романтиками, ба більше, ми відчули це обоє якраз тієї самої миті, — і моя дружина, і я, — не виказавши цього жодним словом і жодним словом не зізнавшись у цьому одне одному, не тільки тому, що подорож до Гамбурга й ночівля там були досить дорогими, а приготування тривалими й обтяжливими, а передусім тому, що ми не хотіли завдати одне одному прикрощів зізнанням у відразі, що, як нам обом, хоч і окремо, здавалося, була винятково індивідуальною, тож ми ввійшли до зали й почали уникати зустрічі з картинами Рунґе, кружляти, обводити поглядом то стелю, то підлогу, що було вельми важко, бо цю залу завішали незабраними на реставрацію і невивезеними на жодну виставку картинами Рунґе, і тому, чесно кажучи, важко було куди-небудь подіти очі, щоб не натрапити поглядом на одну з картин Рунґе, які тепер зненацька викликали в нас різку відразу, поки, врешті-решт, ми не усвідомили, — також одночасно, — що ми поділяємо цю відразу, і вибухнули гучним сміхом, вийшли із зали Рунґе й відбули прекрасну, одну з найпрекрасніших зустрічей із картинами Фрідріха[20], тим щасливішу для мене, що я мав цілком провітрену від Фрідріха голову, і знайшов, ми обоє знайшли в цій великій колекції Фрідріха, з якої, зрештою, одну роботу забрали на реставрацію, а другу позичили National Gallery на виставку «Сни романтизму: Блейк, Фюслі[21], Фрідріх», насправді чудові речі, і ми вийшли, врешті-решт, із гамбурзької Kunsthalle, глибоко переконані, що це була пастка, наставлена на нас творами Фрідріха, які обкрутили нас хитро й наказали нам приїхати на зустріч із творами Рунґе, вводячи в оману підозрою, що в цього менш відомого майстра ми знайдемо щось несподіване, тоді як щось несподіване ми мали якраз знайти в майстра відомішого, якого, як нам здавалося, ми знали досконало, однак, як з’ясувалося, ми знали його побіжно, і лише ця зустріч довела, як глибоко ми помилялися, вважаючи, що вже не спроможні витиснути нічого більше з «Мандрівника над морем» чи «Моря криги». Адже всупереч уявленням багатьох людей, образи не дані нам раз і назавжди, вічно відкриті в однаковий спосіб, бо хоч, щодо цього не сперечатимусь, за формою вони не надто змінюються і, крім поодиноких серйозних ушкоджень, зняття ґрунтовних перемальовок чи віднайдення загубленого фрагменту, здаються більш-менш такими самими, навіть якщо та чи інша репродукція спотворює колір, а операція зняття пожовклого лаку надала суворості блакитним шатам, кожна конкретна зустріч із твором є цілком іншою, оскільки вони не змінюються, постійно змінюємося ми, змінюємося аж до невпізнаваності, і, як наслідок, змінюється наше прочитання; тому від натюрморту, який здавався нам нудним у десять років, через двадцять чи сорок років ми не можемо відійти, прочитуючи його, посудину за посудиною, лист за листом, блік за бліком, неначе трактат про ці проминулі двадцять чи сорок років нашого життя; середньовічна таблиця з мучеництвом якогось святого, що захоплювала садистичного дванадцятилітка точністю, з якою зображена кров, що витікає з-під клаптів здертої шкіри, тринадцятилітка не зупинить ні на мить: зате його увагу привертає пастель Розальби Карр’єри[22], яку він колись назвав би якоюсь блідою бабою в мереживі, а в середньовічному мучеництві зустрінеться зі своїм власним болем, у кутастих жестах лялькоподібних персонажів виявить свою щоденну незграбність, а в помічниках мельника, що несуть мішки з борошном на другому плані, всіх, хто щодня проходить повз його біль і несе далі свої мішки з малими справами, зі своєю повсякденною шарпаниною, і тоді він буде як хтось, хто кілька десятиліть їздив до ображеної пристаркуватої тітки, що доживала віку в малому будинку в тирольському селі, а потім у будинку для літніх в Інсбруку, тітки, яка щоразу відмовлялася від будь-яких розмов, а знай поверталася до стіни і гнівно ворушила щелепою, немовби беззубими яснами хотіла розгризти нитку кревності, що поєднувала їх, після чого раптом уже на смертному ложі розкрила йому родинну таємницю, яка все пояснює і ставить у геть іншому світлі, до того ж цієї таємниці не міг йому розкрити ніхто інший, за всі ці роки не було жодної людини, яка могла б розкрити родинну таємницю просто карколомного значення, нікого, а єдина особа, яка могла б її розкрити, тобто пристаркувата тітка, затято мовчала й лише останнього разу, на смертному ложі, коли він уже нічого не сподівався, розкрила йому справу просто несамовитого значення. Так теж буває з деякими творами мистецтва, а втім, цю таємницю неможливо отримати з інших рук, ніхто не може тут стати посередником, оскільки між моєю дружиною і мною доходило до сперечань, бо вона вважала, що до твору мистецтва слід підходити із забитою головою, а я — що, навпаки, з провітреною, остільки ми обоє цілком погоджувалися з тим, що будь-яка спроба описати твір заздалегідь приречена на провал, ба більше, кожен, хто намагається описати твір мистецтва, вдається до своєрідної зради дару, який отримав задарма, певна річ, не враховуючи інколи скандально високої ціни вхідних квитків до музею, що хтось такий вдається до ошуканства, намагаючись людині, що читає або слухає опис, замість того, що твір дарує, підкласти сурогат, абсолютно не співмірний щедрому дару, який кожен може прийняти від твору без жодних посередників, до того ж часто розчаровує того, хто читає або слухає опис до власної зустрічі з твором, а навіть якщо не зуміє його розчарувати, то часто трапляється, що такий читач або слухач опису твору стає перед твором інфікований описом і не може зустрітися з ним, а зустрічається лише з негідним сурогатом, упорснутим у голову, який у тій голові постійно відтворюється