Яцек Денель - Кривоклят

умонтував у неї окремий двигун, що підштовхував резервувати квитки й ночівлю в пансіонатах, перевіряти найзручніші сполучення і, врешті- решт, купувати з випередженням путівники містами й тамтешніми музеями, й мистецькими колекціями, що інколи межувало з неможливістю, оскільки більшість музеїв і мистецьких колекцій продають путівники своїми експозиціями лише в музейній крамниці й нечасто розсилають їх по книгарнях у всій країні, у сусідніх країнах і навіть дальших, але моя дружина мала свої методи, щоби ще перед від’їздом добути з допомогою надійного книготорговця путівники не лише знаменитими музеями та колекціями, а й менш знаними, як правило, зрештою, несправедливо менш знаними, оскільки вона наполягала, що оглядання колекції без відповідного попереднього ознайомлення з нею, без заглиблення в її історію, а також мотивації та риси характеру колекціонерів і навіть спосіб розвішувати картини в минулому свідчить про скандальну неготовність до відвідування; якщо ж про мене мова, то я мав і далі маю геть інший погляд на цю справу й інколи, навпаки, дуже хотів не мати ані найменшого поняття про історію колекції, про мотивації та риси характеру колекціонерів, а особливо про спосіб розвішувати картини в минулому, бо розвішані вони були здебільшого так, що цілковито унеможливлювали оглядання, справжню зустріч із ними, і на тлі цього розходження в поглядах, траплялося, ми доходили до суперечок, втім, варто підкреслити, що це взагалі були єдині суперечки в нашому подружжі, протягом одинадцяти років нашого подружжя не бувало інших суперечок, крім тих, що стосувалися методів відвідування музеїв і мистецьких колекцій, як, наприклад, тоді, коли дорогою з віденського Зюдбангофу до Рима-Терміні, де ми мали пересадку до Фіренце-Санта-Марія-Новелла[12], моя дружина на хвилі ейфорії почала наполягати, що детально, зала за залою, розповість мені, як колись висіли картини в галереї Пітті, і я щосили запротестував, після чого ми всю дорогу до Рима мовчали — і в купе, і у вагоні-ресторані, куди пішли на каву, зрештою, кепську, і лише монументальні арки вокзалу Рим-Терміні так нам обом підняли настрій, що я поступився своїй дружині й погодився вислухати, як висіли колись картини в галереї Пітті, тоді як моя дружина поступилася мені й погодилася взагалі про це не говорити, навіть не обмовитися жодним словом на цю дражливу тему, ані слова моєї дружини, ані слівця, через що могло дійти до нової сварки, у якій я, своєю чергою, наполягав би поговорити про те, де висів дель Сарто[13], а де Боттічеллі, тоді як вона, навпаки, опиралася б навіть найменшій згадці на цю тему. Різниця між нами полягала в тому, що оскільки я їхав зустрічатися з картинами так, як зустрічаються з людьми, людьми, про яких чимало знаєш із розповідей, яких бачив на фотографіях, можливо, якимись видатними хірургами, які мають нас оперувати, а можливо, далекими, віднайденими через багато років родичами, остільки моя дружина їхала, щоб на власні очі перевірити, чи те, що про них кажуть, правда; вона читала Буркгардта[14], читала Варбурґа[15], читала Френґера[16] і Ґомбриха[17], читала значно більше, ніж можна було сподіватися після її досить-таки другорядної посади в досить другорядній бібліотеці, ба більше, вона замовляла в бібліотеку, попри догани директора, маловідомі роботи, що стосувалися якогось циклу фресок чи вівтаря, вишукувала інколи навіть наукові статейки на дві сторінки, аби лише відповідним чином приготуватися до зустрічі, а потім за формою вуха якоїсь мадонни Кривеллі[18] докопуватися, з якого періоду його творчості походить ця картина — раннього чи пізнього. Однак, хоча ми з нею їхали туди з різними цілями, ми водночас їхали точнісінько з тією самою метою — зустрітися з твором на таких умовах, на яких ми хотіли з ним зустрічатися й могли з ним зустрічатися, оскільки я, попри те що також почитував Буркгардта чи Ґомбриха, попри те що часто і з величезним зацікавленням розмовляв зі своєю дружиною про те, що ми окремо вичитали в Буркгардта чи Ґомбриха, а також у Варбурґа та Френґера, завжди намагався підходити до твору з порожньою головою, з головою, за словами Цеєтмаєра, провітреною, натомість моя дружина завжди намагалася підходити з головою заповненою, головою, за словами Цеєтмаєра, забитою, і, попри все, ні моя провітреність, ні її забитість насправді не мали ані найменшого значення, тому що ми завжди підходили, в буквальному сенсі, в сенсі ступання по музейному паркету чи кам’яній долівці, отже, ми завжди підходили до витвору геть збентеженими його внутрішньою і неослабленою віками, пошкодженнями та перемальовуваннями силою, і, незважаючи на те, які ми хотіли йому поставити запитання, на що звернути увагу, завжди, — і тут ми сходилися з дружиною в думці, — він завжди відповідав нам на геть інші, заздалегідь не продумані питання і звертав увагу на те, що раніше не здавалося нам суттєвим, хоча здебільшого ми знали цей твір із репродукцій і не підходили до нього без підготовки, яка у випадку моєї дружини була забиванням голови, а в моєму випадку — провітрюванням голови. Траплялося, пригадав я, допиваючи каву у вокзальному генделику й струшуючи з ламінованої стільниці крихти бріоша, огидного, зрештою, що ми їхали до якогось музею чи колекції зустрітися з одними творами, а на місці з’ясовувалося, що зустріли зовсім інші, і не тому, що ті, з якими ми мали зустрітися, були якраз позичені на виставку «Імперія, над якою не заходить сонце — Карл V і його епоха» в Museum of Fine Arts або у Van Gogh Museum в Амстердамі на виставку «Жар півдня — ван Гог і Гоген в Арлі» й не були замінені невеличким аркушем із написом від руки «Картина на реставрації» та круглою печаттю хранителя і його цілковито позбавленим смаку й фантазії підписом, підписом, що зраджує не лише брак смаку й фантазії цього конкретного хранителя, а й абсолютно всіх позбавлених смаку та фантазії музейних хранителів, ні, просто на місці ми підходили до твору, з яким мали зустрітися, і, попри це, зустрічі не відбувалося. Я пам’ятаю це хоча б у гамбурзькій Kunsthalle, де ми підходили до Рунґе[19], якого не позичили на виставку й не віддали на реставрацію, зрештою, це було б неможливо, бо моя дружина в процесі своїх піднесених пошуків не лише заздалегідь добула план Гамбурга й докладний путівник колекцією, а ще й спеціально зателефонувала до хранителя відділу живопису дев’ятнадцятого століття й перевірила, чи картини Рунґе, з якими ми мали зустрітися, а перед тією мандрівкою довго й старанно простудіювавши Рунґе та його теорію кольорів,