Яцек Денель - Кривоклят

зовсім їм не поступається, препаратом для чищення труб Der Zauberer, а й до нищителя, який, не знаючи міри, знищив би шляхетною, дев’яностошестивідсотковою кислотою якогось Макарта[11], що ображає добрий смак, уже не кажучи про Ренуара, якого я взагалі заборонив би обливати будь-якою кислотою і навіть препаратом для чищення труб Der Zauberer, що, попри свою огидну консистенцію, здавався б мені й так занадто шляхетною речовиною, аби обливати нею так звані твори Ренуара, особливо ж його геть відразливі жіночі портрети, ті бюсти й плечі, немовби зліплені із сала з додаванням блакитної фарби до білизни; якби сало славилося своїми їдкими властивостями, я охоче обкладав би ним так звані твори Ренуара, що не було б так само корисним, як нищення шедеврів шляхетною, дев’яностошестивідсотковою кислотою, однак виконало б очисну функцію; утім, світ навдивовижу монолітний на різних своїх рівнях і у своїх різноманітних аспектах, тому також шляхетна кислота є надзвичайно їдкою, а сало, так само як так зване мистецтво Ренуара, тільки обліплює, смальцює, вкриває все навколо собою, легко переноситься засмальцьованими пальцями й губами, все, що торкається сала, і всі, хто торкається сала, розносять його, по суті, без кінця, як бацилу, якою воно, зрештою, фактично і є, оскільки немає страшнішої смерті, ніж смерть від духовної засмальцьованості. Тривалий час придбання двох літрових пляшок сірчаної кислоти позбавляло мене сну, але довгий шерег недоспаних ночей, перевертання в огидній лікарняній постелі, яка здається брудною і від якої відгонить брудом, навіть коли її, принесену просто з пральні, щойно постелено, позбавляли мене сну не менше, ніж потреба отримати перепустку з Медичного центру «Замок Іммендорф», але я, врешті-решт, до цього дійшов, уранці, після невідомо якої поспіль недоспаної ночі, й одразу ж подав до Секретаріату у справах контактів із пацієнтами та їхніми родинами заяву в справі дозволу на поновлення ключів від моєї квартири, оскільки з досвіду знав, що в Секретаріаті шанс на позитивне рішення мало не завжди мають оригінальні заяви, що свідчать про нешкідливі дивацтва пацієнтів, заяви, про які можна потім тоном забавного анекдоту розповісти рум’яним знайомим у корчмі «Червоний млин», викликаючи цим вибухи сміху, бо ніхто не має таких анекдотів, як доктор психіатрії, просто ніхто, а отже, я подав заяву, де детально розтлумачив, що насправді моя квартира була зайнята через виплату компенсації в скарбницю трьох країн і чотирнадцяти музеїв та колекцій мистецтва, а крім того, сталевих магнатів Круссенів, для яких насправді невеличка порція грошей від моєї квартири і сто п’ятдесят дев’ять євро, утримувані щомісяця з моєї пенсії, — це майже ніщо, але вони довели до цього у двох апеляціях, виплачуючи юристам гонорари незрівнянно вищі лише для того, щоб я відчув їхній сталевий гнів на власному рахунку, а тому квартиру, у якій я жив зі своєю дружиною, — сонячну кімнату з вулиці і тихішу, з диваном, з двору — було продано з аукціону після очищення від її і моїх книжок, від її і мого одягу, від її і моїх сувенірів, зокрема від колекції квитків до всіх музеїв, які ми відвідали разом протягом одинадцяти найщасливіших років мого життя, тож квитки, одяг і книжки, ґрунтовно перебрані судовим виконавцем, лежать тепер на якомусь державному складі, постійно збільшуючи рахунок, який я ніколи не зможу сплатити, але я зберіг ключі до проданої на аукціоні квартири, які насправді вже не відчиняють жодного зі змінених замків, однак мають для мене емоційну вартість, а через те, що вони не використовуються і вкриваються патиною, я хотів би їх віддати на реставрацію у відому слюсарну майстерню в Мельку. Заяву розглянули позитивно і, вочевидь, не раз сміялися з неї в різних ресторанах, корчмах і барах регіону, до яких вчащають лікарі-психіатри, оскільки ніхто не помітив, що в Мельку слюсарною майстернею володіє колишній пацієнт Медичного центру «Замок Іммендорф», який на моє таємно передане прохання у зв’язці ключів замінив той, що від поштової скриньки, якої мені вже ніколи не судилося відчинити, на ключ від купленої скриньки на станції Відень-Мітте, куди він поклав дві літрові пляшки сірчаної кислоти, придбаної згідно із законом його легально діючою майстернею з безумовно доброю репутацією, про що я з певним задоволенням думав тепер, їдучи автобусом від зупинки Медичний центр «Замок Іммендорф» до залізничного вокзалу Гетцманнсдорф-Вуллерсдорф, який, зрештою, важко навіть назвати вокзалом, бо це, чесно кажучи, невеличка станція, пофарбована в жовтий колір одноповерхова халупка з двосхилим дахом, що була схожа на будиночок із дитячих рисунків із невідомо навіщо доклеєним кострубатим годинником і синьою таблицею, на якій білими літерами виведено подвійну назву місцевості; справжнє диво, що тут вдалося знайти місце для невеличкої кав’ярні, а точніше бару, де за склом лежать три печальні булки, залежно від наповнення гучно названі Milano, Paris, Wien, а також два дещо пониклі бріоші; зрештою, колись тут було ще простіше, майже геть безбарвно, я із сімдесятих років пам’ятаю вибляклі до кольору піщаника стіни, прямі, темні літери, прикріплені до муру, жодного навісу, не дві, а одна-єдина лавка. Симпатичні, хоч великого захоплення не викликали; ми з моєю дружиною полюбляли великі вокзали у великих містах, зрештою, я й донині захоплююся великими вокзалами у великих містах, особливо вокзалами пересадки, особливо терміналами, у яких під просторою залою зі скла і сталі, думав я тепер, поїдаючи бріош у гетцманнсдорфсько-вуллерсдорфському вокзальному генделику, шляхи до нових міст — великих і малих — поєднуються між собою в одну зв’язку, судомно стиснуту будівлею вокзалу, який є провісником багатьох ще не збагненних подій; ми любили вокзал у Лейпцигу — цю їдальню гігантів, любили Франкфурт, Цюрих, у найгіршому разі навіть віденські вокзали, з яких жоден не справляє відповідного враження, оскільки їх відбудували, коли в суспільства вже відібрали будь-яке мистецтво, жоден, окрім, можливо, Вестбангофу, але навіть віденські вокзали, здебільшого абсолютно незадовільні, здавалися нам гарними, хоч і не зіставними з паризькими чи лондонськими, через перспективи, які містили в собі, можливо, тому, якщо навіть нам траплялося посваритися перед самим від’їздом, перший великий вокзал у великому місті покращував настрій, і далі ми вже їхали веселі та примирені, хоча, вочевидь, слід додати, що під час усіх наших подорожей, яких упродовж одинадцяти років нашого подружнього життя було чимало, ми посварилися перед самим від’їздом три, щонайбільше чотири рази, оскільки саме передчуття того, що ми маємо побачити, доводило нас до справжньої ейфорії — і мене, і мою дружину, і навіть, я сказав би, особливо мою дружину, яка в цьому не мала собі рівних, немовби хтось