Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

з'ясувалося згодом, небезпідставно, що цей пакт містив секретні протоколи, які розподіляли сфери впливу. Згідно з цими протоколами, Німеччина визнавала належність Фінляндії до радянської сфери впливу. Відразу ж після підписання пакту відбулося блискавичне вторгнення німецьких військ до Польщі, а два тижні потому Радянський Союз вдерся до Східної Польщі. Зрозуміло, що Сталін хотів відсунути кордон Радянського Союзу якомога далі на захід, щоб успішніше протистояти потенційній німецькій загрозі.

У жовтні 1939 року Радянський Союз, все ще побоюючись загрози німецького нападу, здійснив іще одну енергійну спробу відсунути свій західний кордон якомога далі на захід. Отримавши тимчасову безпеку в результаті підписання Пакту Молотова — Ріббенторпа, Радянський Союз висунув ультиматуми своїм чотирьом сусідам: балтійським республікам Литві, Латвії, Естонії, а також Фінляндії. Від балтійських республік Радянський Союз вимагав можливості створення радянських військових баз на їхніх територіях, а також права транзиту радянських військ до цих баз. Розміщення радянських військ зробило ці республіки фактично беззахисними, до того ж вони були настільки маленькими, що вважали опір безнадійним. Погодившись на зазначені вимоги, Латвія, Литва й Естонія не змогли уникнути анексії Радянським Союзом у червні 1940 року. Підбадьорене таким успіхом, радянське керівництво на початку жовтня 1939 року висунуло також дві вимоги до Фінляндії. Перша полягала в тому, щоб віддалити від Ленінграда радянсько-фінський кордон на Карельському перешийку, щоб це місто не можна було обстрілювати або швидко захопити (йшлося про німецькі війська, які знову, як і в 1918 році, могли увійти до Фінляндії). Ризику, що сама Фінляндія нападе на Радянський Союз, не було, але існували цілком реалістичні побоювання, що через неї на СРСР зможе напасти якась велика європейська країна. Друга радянська вимога полягала в тому, щоб Фінляндія дозволила СРСР створити військово-морську базу на своєму південному узбережжі неподалік столиці — Гельсінкі, а також передала йому кілька невеличких островів у Фінській затоці.

Таємні фінсько-радянські переговори тривали у жовтні — листопаді 1939 року. Фіни були готові піти на певні поступки, але не в тому обсязі, якого вимагав Радянський Союз. Генерал Маннергейм закликав фінський уряд виконати поставлені вимоги, оскільки знав про слабкість фінської армії і, як колишній генерал-лейтенант царського війська, розумів географічні резони домагань радянських очільників. Однак фіни з усіх складових фінського політичного спектру — ліві та праві, червоні й білі — були одностайними у своєму небажанні йти на подальші компроміси. Всі фінські політичні партії погодилися з відмовою свого уряду від додаткових поступок, тоді як у Британії в липні 1940 року деякі провідні британські політики виступали за компроміс із Гітлером задля встановлення миру.

Однією із причин такої єдності фінів було їх побоювання, що справжньою метою Сталіна є захоплення всієї Фінляндії; що, вдовольнивши одного разу начебто помірні радянські вимоги, вони не зможуть у майбутньому протистояти новим, більшим домаганням. Відмова Фінляндії від своєї сухопутної лінії оборони на Карельському перешийку значно полегшила б вторгнення радянських військ до Фінляндії по суходолу, тоді як військово-морська база біля Гельсінкі дала б їм змогу обстрілювати столицю і з суші, і з моря. Фіни винесли урок із долі, яка спіткала Чехословаччину, коли в 1938 році її примусили віддати Німеччині прикордонні Судети з їхньою потужною лінією оборони. Відтак Чехословаччина залишилася беззахисною і не змогла протистояти тотальній окупації Німеччиною в березні 1939 року.

Другою причиною того, що фіни не пішли на компроміс, був їхній хибний розрахунок на те, що Сталін лише блефує і тому задовольниться меншим, аніж вимагає. Однак Сталін так само помилився, вважаючи, що фіни блефують. Він навіть подумати не міг, що така крихітна країна поведеться настільки нерозважливо, що воюватиме з державою, населення якої було майже у 50 разів більшим. Згідно з радянськими воєнними планами, місто Гельсінкі мало бути захоплене менш ніж за два тижні. Третьою причиною відмови фінів від подальшого компромісу був іще один їхній хибний розрахунок: вони сподівалися, що країни, традиційно дружні до Фінляндії, допоможуть їй оборонятися. До того ж деякі фінські політики вважали, що фінська армія зможе протистояти радянському вторгненню щонайменше півроку, хоча генерал Маннергейм попереджав їх, що це — нереально.

30 листопада 1939 року Радянський Союз напав на Фінляндію, заявивши, що, буцімто, фінська артилерія обстріляла радянську територію і вбила кількох бійців. (Згодом Хрущов визнав, що той обстріл було здійснено з радянської території за наказом радянського генералітету, щоб спровокувати війну.) Війна, що розпочалася після цього, відома як Зимова війна. Радянські війська здійснювали наступ вздовж усього фінсько-радянського кордону, а радянська авіація завдала бомбових ударів по Гельсінкі та інших фінських містах. Фінські цивільні втрати внаслідок того першого нічного бомбардування становили 10 % всіх фінських цивільних втрат за п'ять років Другої світової війни. Коли радянські війська перетнули кордон і захопили найближче фінське село, Сталін негайно визнав лідера місцевих комуністів на прізвище Куусінен головою «демократичного» фінського уряду, щоб Радянський Союз міг стверджувати, що він не вторгся у Фінляндію, а прийшов захистити цей уряд. Створення маріонеткового уряду переконало тих фінів, які досі ще мали якісь сумніви, що Сталін дійсно хотів захопити всю їхню країну.

-

На 30 листопада 1939 року, коли спалахнула війна, подробиці цього абсурдно нерівного протистояння були такими: Радянський Союз мав 170-мільйонне населення, тоді як населення Фінляндії налічувало 3 мільйони 700 тисяч. Радянський Союз напав на Фінляндію «лише» чотирма своїми арміями загальною чисельністю 500 тисяч військових і в резерві мав ще багато армій для виконання інших завдань, а Фінляндія захищалася всім складом своїх збройних сил, що налічували дев'ять дивізій загальною чисельністю 120 тисяч військових. Радянську піхоту підтримували тисячі танків, сучасних військових літаків, артилерійських систем, протитанкових і зенітних гармат. А фінська армія хоча й мала сучасну стрілецьку зброю, боєприпасів до неї було вкрай обмаль, а найгіршим було те, що солдатам наказували економити набої й відкривати вогонь по ворогу лише із близької відстані.

Усі ці диспропорції зводили до нуля шанси фінів завдати поразки Радянському Союзу, тим паче, що Сталін був рішуче налаштований на перемогу. Світ уже побачив, як Польща, з її удвічі більшим за фінське населенням та значно кращим військовим обладнанням, була переможена впродовж кількох тижнів німецькими військами, вдвічі меншими за чисельністю порівняно з Червоною армією. Втім, фіни були не настільки нерозважливими й відчайдушними, щоб розраховувати на перемогу в війні. Натомість, як сказав мені один фінський друг, їхнє завдання «полягало в тому, щоб зробити російську перемогу максимально повільною й болісною, змусити заплатити за нею максимально високу ціну». Фінляндія ставила за мету опір, який мала чинити достатньо довго, щоб уряд