Софі Періно - Дочка Медічі

із багатьох заходів, які коштували сотні тисяч екю. Все це влаштовано, аби показати іспанцям, що Франція не менш впливова держава, ніж Іспанія. Позаяк сьогодні пісний день, усі несолодкі страви містять рибу, одна рідкісніша за іншу. Я сиджу біля принца Астурійського.

— Як пройшла подорож вашої високості? — розпочинаю я з найпростішого запитання, коли приносять першу страву — міногу в соусі з білого імбиру та кориці.

Жодної відповіді — мене відверто ігнорують. Принц просто кидається на їжу. Таке враження, що він два тижні нічого не їв! Я ціпенію від жаху. Далі — гірше. Коли приносять наступну страву — вугрів, він так гучно сьорбає бульйон, що люди, які сидять унизу, дивляться на нас.

У відчайдушному намаганні зупинити його та потішити матір, яка кидає на мене виразні погляди, я роблю другу спробу.

— Бачу, вашій високості подобаються вугрі.

Цього разу він здіймає голову, і я чекаю на відповідь. Замість неї отримую відрижку.

— Очевидно,— мовить він, не дивлячись на мене. Після чого підводиться і зникає.

Він повертається, коли приносять наступну страву. На хутрі його короткого плаща видніється щось схоже на плями від блювоти.

Служники підносять запечений зі шматочками помаранчі лосось із річки Бідасоа.

— Гадаю, ваша високість бачила помаранчі на деревах в Іспанії, але я побачила, як їх збирають, лише коли ми відвідали Прованс.

Скоса позираючи на мене, він куштує шматочок риби з помаранчею. Не приховує подиву.

— Вони солодкі, як ті, що продають португальські торговці,— принц кусає вдруге.— Кажете, ці помаранчі збирали у Франції? — обличчя виражає недовіру, внаслідок чого нижня губа випинається ще більше.

— Так, я бачила їх на полях біля Середземного моря,— я радію, що мені зрештою вдалося розпочати бесіду, і прагну розвеселити його.— Її величність була в такому захопленні, що придбала власність неподалік від Йеру, аби мати свій сад помаранчевих дерев.

— Краще витратити ці гроші на знищення єретиків.

— Нам не треба нікого знищувати. У Франції панує мир.

— Ха-ха! — він різко й голосно сміється.— Не кажіть це у присутності герцога Альби. Його девіз — «Deo patrum Nostrorum», тобто «Бог отців наших», і він прибув сюди, аби змусити короля Франції та Змію підкоритися рішенню Тридентського собору.

— Кого?

Він зневажливо кривить губи, але мовчить.

Певно, він має на увазі мою матір. Я відчуваю, як у грудях закипає гнів, що навряд чи допоможе мені поводитися люб’язно. Мене цілком влаштовує провести решту трапези, не обмінявшись жодним словом із принцом. Я дивлюсь куди завгодно, тільки не на нього, не тому, що прагну покарати його, а тому, що мені нестерпно спостерігати за тим, як він їсть. Коли служники забирають залишки морської свині під солодким соусом, надзвичайно вишуканої страви, мати перехоплює мій погляд. Вона суворо стискає губи. Я знаю, що вона хоче сказати. Якби ж я могла поглядом передати їй мої думки. Я запитала б у неї, що можна вдіяти, якщо принц невихований і не бажає підтримувати ввічливу розмову.

Час танцювати. Король відкриває бал у парі з моєю шановною сестрою. Поки Карл веде Єлизавету до центру зали, принц Астурійський бурмоче щось під ніс. Я користуюся нагодою знову звернутися до нього.

— Що ви сказали, ваша високосте?

Він пильно дивиться на них, і я боюсь, що моя спроба знову провалиться. Потім він переводить погляд на мене, і я майже шкодую, що потурбувала його. Очі принца сповнені шаленої люті. Не зрозуміло, що її викликало, адже протягом вечора не сталося нічого страшного, за винятком його жахливої поведінки.

— Вона мала вийти заміж за мене.

— Хто, ваша високосте? — невимушено запитую я так, ніби у його згадці про колишніх потенційних наречених немає нічого нетактовного.

— Ваша сестра. Я хотів її. І звісно, він її забрав. Мій батько завжди так чинить. Усе найкраще має належати йому, навіть те, що спершу обіцяли мені.

Він підвищує голос. Збентежена, я кручуся на стільці. Він мусить знати, що порушує етикет. Страшно уявити, що герцог Альба і моя мати могли підслухали цю розмову. Я затримую подих, бажаючи, аби знову запала та сама тиша, яку я хотіла похитнути. Але він провадить далі.

— Ми з нею ровесники. Вона ідеальна для мене. Натомість сьогодні вона сидить поряд із його фаворитом, герцогом Альбою, а я змушений розмовляти з маленькою дівчинкою. А вночі його немічна плоть торкається її, поки я страждаю від самотності у своєму ліжку.

Він стискає руками коліна і замовкає.

— Я не маленька дівчинка,— відрізаю я.— Мені лише на рік менше, ніж було Єлизаветі, коли вона виходила заміж. Очі дона Карлоса розширюються.— А що стосується його величності короля Іспанії, якщо мені повідомили точну інформацію, він — чоловік у розквіті сил.

Дон Карлос мурмотить щось незрозуміле й повертається до мене спиною. Вочевидь, він не має наміру запросити мене на танець, тож, коли до мене наближається Генріх, я без жодних докорів сумління приймаю його запрошення.

— Генріху,— кажу я, сподіваючись, що близькість наших тіл і музика дозволять мені говорити відверто.— Мені здається, з принцом Астурійським щось не так.

— Ви маєте на увазі його поведінку за столом або дещо інше? — Мій брат сміється.— Як він їв! Великий Боже! Мені справді було шкода вас. Їжа літала скрізь. Не викликало сумніву, що вашу милу сукню буде зіпсовано.

Він знову сміється. У нинішньому настрої він навряд чи мене втішатиме. Де ж мені шукати підтримки? Про мої переживання я не скажу матері ні слова. Дивна поведінка принца може мене лякати, але ще більше я боюсь незадоволення матері, а