Башлер Жан - Нарис загальної історії

дві теоретичні ситуації. Дві, три або чотири племінні громади постійно мешкають у стані ворожих зіткнень, і сила цієї ворожнечі спонукає їх перетворювати тимчасові коаліції на вічні. Міцніша й краще організована коаліція має великі шанси на перемогу, і це є стимулом для всіх іти в цьому напрямку, створюючи собі окремі й постійні політичні органи. Або ж олігополярність стихійно еволюціонує від племені до громади, наприклад, під тиском більш жорсткої соціальної стратифікації. Такий шлях розвитку може механічно трансформувати два десятки стабільних сегментів у дві чи три нестійкі громади. Показовим прикладом може бути річкова долина, де здійснюється невідпорний тиск на користь виникнення двох політичних полюсів, один з яких рано чи пізно поглине іншого. Найвідоміші в історії приклади — цивілізації Єгипту та Нижньої Месопотамії, а також Інду, хоча історичний процес і був зупинений зникненням цієї двополюсної або, ймовірніше, триполюсної цивілізації. До цього прикладу можна додати й високогірні Андські плато, де коридор накреслений не річковою долиною, а двома паралельними пасмами гір. Можна також скомбінувати дві інші можливості: олігополярна спільнота перетворюється на поліполярну, яку кінець кінцем війна призводить до становища, в якому домінують дві, три або чотири політії. Для ще більшого ускладнення моделі її можна зобразити у формі спіралі, кінці якої тягнуться далі й далі, аж доки не будуть включені до єдиної трансполітії найвіддаленіші племінні елементи та громади. Цю модель вочевидь можна застосовувати до Китаю, щоб зрозуміти й пояснити його просування до імперії за приблизно дві тисячі років.

Аби мати правильне уявлення про зняття олігополярної перешкоди, слід звернути увагу на три моменти. У дуже довгій перспективі, тобто в масштабі тисячоліть, обумовленому міцністю племінної перешкоди, війна — це єдиний рушій еволюції. Але війна мобілізує інші види розвитку — економічний, політичний, ідеологічний, соціальний — сприяє їм. Війна — тотальне явище найвищого ступеня, оскільки все, що відбувається в суспільстві, позначається на ній, і навпаки. З цього випливає, що в людській історії дедалі більшого значення набуває випадковість, що поступове виникнення нових утворень чи явищ стає дедалі непередбачуванішим, а ретроспективні пояснення потребують ще багатшої документації.

Внесок дієвців у цей рух можна резюмувати в такий спосіб. На відтинку від племені до громади багато дієвців отримують свою вигоду в марнославстві та амбіціях і ніхто по-справжньому не програє, бо кожний може знайти собі якусь компенсацію. На відтинку від громади до царства протягом самого фазового переходу дієвці, можна сказати, не відіграють ніякої — позитивної чи негативної — ролі, оскільки відбуваються явно непомітні, але з великими наслідками речі, як-от здешевлення сполучення та угод з огляду на зростання густоти заселення та активнішу мобілізацію праці. На відтинку від царства до імперії вимоги систем дій такі, що ніхто не може не робити нічого, бо нічого не робити — значить програти. Дієвців — хочуть вони того чи ні — залучають до дій. Ті, хто виграє, виграють усе або багато з точки зору влади, авторитету й багатства. Ті, хто програє, програють багато або все. Це дуже потужні стимули для того, щоб робити все, аби виграти чи не програти.

Ієрократизація

Ієрократизація — це процес, який позначається на політичному укладові, тобто на відносинах влади, інсти-туціалізованих і здійснюваних у межах політії. Завершенням цього процесу є власне політичний уклад імперій. Назвімо його абсолютною ієрократією. Три елементи, з яких складається цей вислів, розкривають його характерні риси. «Ієро» означає владу, наділену повним, цілковитим і винятковим авторитетом. Авторитет є способом здійснення влади, який базується на визнанні в земному намісникові якогось вищого принципу, яке визнають покірні. Цей елемент залишається чистим, коли авторитет відділений від фактичного здійснення влади, а його власник сприймається як пон-тифік. Елемент «кратія» означає владу як силу, коли ті, хто підкоряються, бояться насилля, що його може вчинити щодо них той чи ті, хто вимагають їхньої покірності. Авторитет і сила об’єднані, коли сильний наділений ще й авторитетом. Більш ясними й реалістичнішими словами можна сказати так: первісний насильницький переворот легітимізують ідеологія та згода народу. Усе визначення доповнює елемент «абсолютний». Об’єднання сили й авторитету в ієрократії може здійснюватися в двох дуже різних контекстах. В одному з них сила авторитету контролюється й обмежується ефективною тіньовою владою, тобто силовими й авторитетними позиціями, зовнішніми щодо політичної влади й незалежними від неї. Ці позиції посідають племінні та аристократичні роди. В іншому контексті силу авторитету обмежує не якась тіньова влада, а різноманітні об’єктивні умови. Перший контекст породжує помірковану ієрократію, яка в другому контексті стає абсолютною. Чим же в такому разі стає третій спосіб влади — керівництво? Мірою того як політична влада стає абсолютнішою, керівництво стає предметом низхідного делегування (а не висхідного, від керованих керівникам, як за демократії) кваліфікованим особам, яких цінує ієрократ (а не громадяни) і які заповнюють владний апарат.

Ці відмінності дозволяють провести логічну й зв’язну еволюційну лінію, де режими абстрактно йдуть один за одним у такому порядку: демократія — чиста, олігархічна, аристократична; чиста ієрократія — повністю відірвана від сили; поміркована ієрократія; абсолютна ієрократія. Звідси можна встановити чіткий взаємозв’язок з еволюційною лінією, яка привела плем’я до імперії. Демократія панує в стаді й у племені, яке ледь виділилося зі стада. Чиста ієрократія зустрічається в племені й у громаді. Поміркована ієрократія спільна для громади й для королівства. Абсолютна ієрократія з’являється в царстві та характеризує імперію. Якщо перевернути ці взаємозв’язки, то можна побачити таке: у стаді існує майже чиста й ідеальна демократія; плем’я допускає дуже відкритий діапазон режимів: демократію, олігархію, аристократію, чисту ієрократію; громада сприяє чистій, а надто поміркованій ієрократії; імперія залишає тільки абсолютну ієрократію. Для повноти картини слід додати, що за винятком стада всі епізоди залишають можливості для тиранічних періодів і цей ризик зростає з рухом від племені до імперії. Але тиранія — це проміжний період. Хоч якою кривавою та жорстокою вона буде, вона нездатна чимось позначити загальну історію.

Наведені взаємозв’язки виявляють три фазові переходи, які потребують пояснення, якщо ми хочемо зрозуміти, чому неолітизація зазнала ієрократизації. Так відбувається перехід від демократії до чистої ієрократії, від неї до ієрократії, заснованої також на силі, а від ієрократії взагалі до її абсолютизації. Перший перехід — найскладніший для пояснення, тому що,