Ейвінд Юнсон - Ще раз, капітане!

люд, кохатися й показувати себе безталанними, манливими, зіпсованими чи шахраюватими. Повсюди ходив диявол, сіючи плевели в душах селянських дітей; огрядні матінки хоч і зводили до небес докірливі погляди, однак вважали все це непоганою забавою, а місцеві старигани набирали на неї охоти. Рівно о восьмій Уллі поставила каструльку на спиртову кухоньку, запарила каву й послала сором’язливого, охочого прислужитися сільського хлопчика до крамниці по буханець хліба та сто грамів меленого м’яса, яке потім з’їла, посоливши й приперчивши, — звичка, перейнята в старого Себастьяна Гаґеля — батька її колишнього свекра. Відтак напудрувалася, намалювалася й розпочала нову сторінку своєї історії.

У той час Буреллів старий кіноапарат уже стрекотів на першому сорокап’ятихвилинному сеансі.

— Туди його к бісу, ввечері будеш говорити, — сказав Бурелл підручному. У відповідь той вищирив зуби.

— А ви що, Бурелле, захрипли?

— Берися… берися до роботи, хлопче, починаємо, — відповів господар так люб’язно, як тільки міг, хоч весь аж прискав злістю.

Валле підготував апарат, перевірив світло і вставив кінострічку. Коли стодола заповнилася людом, загасив лампу над головою й крізь запорошене повітря послав ладунок світляних фіґурок-стрибунців на полотно, де вони міцно вчепилися до брудно-сірої поверхні. Поміркувавши трішки, Валле повів:

— Селяни і такі інші! Це катастрофа у Сан-Франциско, про яку ви, мабуть, чули. Як бачите, падає дощ. Не зважайте на те. Також бачите, що мерехтять блискавиці. Не бійтеся, бо там сталося ще гірше. Про ось це місто, що десь в Америці, я нічого не знаю. А тут ніби зображено…

Тон був такий безсоромно-розв’язний, що Бурелл навіть не здобувся на те, щоб заткнути рота хлопчиськові. Деякі глядачі й дивитися забули на живі картини, натомість розглядали нахабного Валле. Бурелл мало не підскакував зо злости, а однак, дивна річ, наразі придушував у собі міцні слова, надіючись, що підручний схаменеться й спробує якось врятувати кіносеанс.

І згодом Валле спробував, хоч і недовго це тривало. Крутив ручку торохтливого, тріскотливого пате, що загрозливо вигойдувалося на хисткому дерев’яному штативі, і в цьому шумі чутно було його збуджений голос:

— …ці, що біжать, — це нібито люди. Те, що ворушиться ген там і схоже на обшарпану штору, має зображати пожежу. Принаймні видно дим. Ще мить — і ви побачите, як розвалиться дім. Гляньте…

Глядачів пройняла напруга, їм не дуже перешкоджали балаканина й торохтіння ззаду. Плівка сіпалася й цокотіла дужче, ніж зазвичай, Валле змовк і прислухався.

— Говори ж, к бісовій матері! — шепоче Бурелл.

Та Валле зауважив, що з апаратом щось негаразд. Очевидно, надто вже сильно ним стукнули, коли вивантажували. Металева захисна пластиночка між підсвіткою та плівкою затялася й не опускається, коли сповільнюєш біг кадрів, щоб виграти на часі та якнайдовше розтягти напругу. Крутячи корбу правою рукою, Валле орудує лівою із засувним віконечком, вивільнює його. Кінчики пальців кидають велику тінь на полотно, і тільки у лівому горішньому куті видно те, що має зображати погибель Сан-Франциско.

— Що з тобою, до дідька, діється? — шепоче Бурелл. — Стоїш та й бавишся?

Валле для проби сповільнює біг, і тепер віконечко ніби вивільнилося, є певність, що воно опуститься, коли спинити фільм. Доводиться крутити ще помаліше, бо залишилося зовсім небагато метрів цієї катастрофи.

«Лихо й біда бути на побігеньках у цього бовдура», — думає підручний.

Карбідна підсвітка шкварчить. Це заважає, і він стуляє повіки, щоб краще думалося. Зненацька його охоплює лють — навіяна, бо живить її не так Буреллова поведінка кілька годин тому, як Уллина усмішка, що сонячним зайчиком промайнула на лиці…

«Наспів час!» — постановляє Валле й починає:

— А тепер настає кінцевий струс. Подивіться!

Валле уповільнює оберти. Віконечко не падає, конче треба збільшити швидкість.

— Це підмана, мужики! Все це надумане, щоб Бурелл міг одурити вас! Треба бути телепнем, щоб повірити в таку нісенітницю.

— Він жартує! — гукає Бурелл і хапає ручку, щоб зменшити швидкість. Валле не встиг нічого вдіяти, вже запізно. Бурелл перестарався у сповільненні, кілька секунд стрічка повзе, зображення спроквола поблимує, все Сан-Франциско дрижить — і раптом чути звук, неначе хтось видобув корок із пляшки: плямк-плямк! Видається, що все місто луснуло, на полотні мигнула барвиста плямка, й водночас старе пате спалахнуло тріскучим полум’ям.

Метнувшись, Валле встиг зачинити накривку на коробці з кінострічками. Скиглячи, Бурелл збиває ногою шланги від газових циліндрів, а в старій стодолі чи не вперше зчиняється паніка. Густий задушливий дим одразу ж заповнив геть усе, і в цьому шарварку лунає пронизливий голос Валле:

— Відчиніть двері!

Їх відчиняють ногами, і глядач-заєць, що прослизнув непоміченим, жалкує сам на себе. Двері розчахнуто навстіж, і за хвилину-дві вся публіка, неушкоджена, лишень приголомшена, кашляє надворі. Валле з коробкою волочить ногами, за ним плуганиться Бурелл. Обпік пальці, тому один із циліндрів штовхає ногами. Плівка вже згоріла, тепер горить штатив. Поки чоловік вернувся, якийсь наймит вилив відро води на всю апаратуру.

— Достобіса, чоловіче! — хрипко закричав Бурелл. — Ти ж мені знищиш усе, що маю!

На те наймит незворушно відказав, що як має бути руйнація й погибель, то хай буде остаточно, вилив для певности ще одне відро й загасив вогонь.

Ясний вечір, суботній байдужий вечір. Навколо тільки ліс, на який ніхто не хоче дивитись, а там вдалині річка, яку ніхто не хоче слухати. Посередині всесвіту стоїть нещасний Бурелл. Обпечені руки, обпечена душа, пече в шлунку, хребті, а найдужче — в гаманці. Цієї світлої ночі наш Господь забув уділити ласки людям, які ніколи не вчинили Йому ані дрібки зла. Не скажеш, що Бурелл побожний, та він, як і всі, допоминається свого у незвіданих сил. А про те, що нині він сердитий, зайво й казати.

Глядачі були такі милостиві, що ніхто з них не вимагав повернути гроші. Зрештою, мали досить комедії. А тут, по-перше, машина так зіпсувалася, що в цих місцях її нізащо не