Ганс Георг Гадамер - Вірш і розмова

власне життя — навіть тоді і саме тоді, коли біль — яке гарне слово — повністю втамовано, коли повертаються життя і радість. Очевидно, Рільке має це на увазі, змальовуючи потойбічну долю юних мерців так, буцім вони поруч. Вони — в невидному царстві, яке охоплює обидві сфери посполу з тутешнім, вони — разом з тутешнім. Я це називаю принципом міфопоетичної інверсії, покликаної підтримати наш звичний процес розуміння, завдяки якому ми «осягаємо» поетичні вислови Рільке. Це основа, на якій стоїть кожний, можливо, навіть не усвідомлюючи.

Найкраще це видно на прикладі Десятої елегії, де максимально ущільнюється міфопоетична сила Рільке. Йдеться про плач, особливо про оплакування мерців, вільне від будь-якого оскаржування, так ніби плачі — суть нашого світу, колись ладно кладені, згодом витиснені на марґінес, зневажені. Але ж вони — частина життя. Що за життя без плачів? Появі юного мерця передує оплакування смерти, так наче він іде вслід за нею. В цій інверсії не треба вбачати таку собі трансформацію рівняння. Вона покликана підтримати процес нашого розуміння. Це очевидно. Наприкінці Десятої елегії проголошується остаточне і безумовне схвалення життя, що тамує смерть. Мало того, визнаючи всю нерозрадність і моторошність смерти, воно вчить сприймати її такою, якою вона є, не зводячи її до жахливо обмеженої тривалости і прикрої певности забуття. Справді, життя — коротка мить, і колись навіть плачі стихають, а в далині знову мерехтить радість. Але це — не посаг, а послання. В поезії і на основі поезії ми повинні розпізнати цілком безсерду владу жадання жити, яка тамує найдужчий біль, перетворюючи мерця на «нескінченно мертвого», — а нам залишається усе це схвалювати.

Притча про ліщину, яка цвіте, не відаючи про майбутній плід, і про життєдайний дощ, не свідомий своєї життєдайности, означає не тільки те, що ми розпізнаємо нескінченно мертвих, яких ми втратили, за їхньою зануреністю в забуття. Притча стосується нас самих, а це означає, що ми осягаємо в ній власну долю. Ми, котрі також, як і вони, станемо колись «нескінченно мертвими», безіменними і забутими, мусимо приймати це схвалюючи. Мерці вчать нас знати і вміти бачити себе у своїй плинності: «чи змога нам бути без них?» — запитує Перша елегія, і щойно остання дозволяє збагнути цілком, чому смерть — «святий помисел» природи. Смерть вчить нас цілком і повністю віддаватися тутбуттю.

Приблизно так можна висловити те, про що йдеться у двоїстому посланні: здатність до справжнього кохання і необхідність смерти. Нічого такого, чого ми мали б не знати, в чому б не могли розпізнати себе. Маємо слово цілковитої відвертости і квит. А таке слово — найважче. Не диво, що багато хто воліє його не чути, трохи сподіваючись, буцім працею і потугою зможе змінити незмінне й уникнути неуникного, а трохи віддаючись тверезій скептиці, яка не переймається, хоча знає. Поезія має час. Поезія Рільке має свій час, і жодна витонченість, жодний найвиплеканіший маньєризм, жодна емфаза, жодна герметична езотерика не змогли завадити зростанню читацького загалу вдома і за кордоном. Втім, час беззастережного чудування минув. Але поезія має час, і поезія, яка пів сторіччя користувалася таким розголосом, залишається пропозицією. Те, що колись здавалося герметично замкненим і сповненим магії, стало тепер максимально виразним. Ми всі опинилися на подібній відстані до сонця. Головне — воно сонце. Де мова стала утвором і укладом, здобувши таку тривкість, як в елегіях Рільке, там їй назавжди, незважаючи на мінливість, згасання і спалахування, забезпечене нове воскресіння, уготоване враженим читачем.

Ніхто не може передбачити, яку взагалі роль гратиме поезія в суспільстві майбутнього, яку роль гратиме в добу масового атеїзму і світової економіки релігія, християнство й інші світові віросповідання, що ввійшли у звичай, право, закон. Залишається послання відвертости, що на повну силу прозвучало у творчості Райнера Марії Рільке, так як залишаються всі інші великі послання світової літератури, починаючи від Гомерових богів, що сміються, і коней, що плачуть. Надто ми плинні, щоб могти сказати більше. Творчість Рільке також, либонь, належить до того, що сам поет прикликав з тисячолітніх глибин почування — «колони, пілони, сфінкс, потуги прагнення, над містом, що зникає, чужинне, храм», про неї також казатимуть: «Хай як, а ми не втратили просторів наших, в яких доверша».

ТІНЬ НІГІЛІЗМУ

Обравши двох німецьких поетів, німецькомовних поетів Ґотфріда Бенна і Пауля Целяна, я не зробив, властиво, жодного вибору. Щоб назвати імена німецької літератури після Другої світової війни, які насправді спромоглися відобразити душевну, духовну та релігійну ситуацію часу, потрібно шукати серед поетів-ліриків. Ми, німці, не належимо до великих оповідачів. Навіть такі імена, як Герман Гессе, Томас Манн чи Роберт Музіль надто вже прив’язані до рідкісної вишуканости маньєристичної оповідної техніки, щоб вважатися зразками невимушеного оповідництва. Безперечно, нас глибоко вразила «Гра в бісер» Германа Гессе, яку ми змогли прочитати щойно після війни, ще глибше нас вразили серйозні і мистецьки закодовані роздуми Томаса Манна про німецьку трагедію, але найглибше нас, мабуть, вразила геніальна ретроспектива «Людини без властивостей». Звичайно, стислість Гайнріха Бьоля і безберегість Ґюнтера Ґрасса також мали відлуння за межами Німеччини. Та чи здатні вони конкурувати з великими оповідачами Англії, Росії, Франції, з Джойсом, Прустом, «Демонами», «Братами Карамазовими» або, скажімо, «Анною Кареніною», які хвилюють нас — учора, сьогодні, завтра. Ми можемо протиставити хіба німецьку ліричну поезію, яка упродовж сотень років адекватно відображає німецький дух, завше якнайміцніше пов’язаний з великими науковими та філософськими досягненнями і звершеннями німецької культури. Досить згадати Стефана Ґеорґе, без перебільшення найвизначнішого митця слова в німецькій мові за останні сто років. Можна назвати Гуґо фон Гофмансталя, Райнера Марію Рільке і Ґеорґа Тракля. Звісно, якщо міряти політично, вони не були громадянами Німеччини. Але Respublica Litteraria[27] не знає жодних інших кордонів, окрім мовних, які ми теж намагаємося подолати, мандруючи до чужих країв або слухаючи мову чужинецьких гостей.

Серед німецької повоєнної лірики вибору не було. Ґотфрід Бенн і Пауль Целян — ось два великі поети, які змогли бодай частково висловити у віршах німецьке світовідчуття, німецьку долю, непевне перебування між вірою і невірою, надією і розпачем. Обидвох знають за кордоном. Їхні твори переклали багатьма мовами. Втім, хто відає, що таке поезія, розуміє, що переклади — спроби наблизитися, які вкрай рідко можуть дати відчуття того, про що мовиться в оригіналі.

Напочатку декілька слів про Ґотфріда Бенна. Лікар, мешкав у Берліні, після 1933 покладав фальшиві надії на нову владу, щоправда, недовго, знайшовши, як і чимало інших, притулок у