Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

— З Запоріжжя, але не з самого міста, а з окремо розташованого дому. Так що ти вгадав, капітане.

— Після госпіталю саме те, що треба! — потер долоні капітан, мабуть, не так думаючи про свого нового командира, як про самого себе.

На вокзалі вони затрималися майже до вечора. Контакт з військовим комендантом, з начальником перевезень, з німецьким начальником станції (німець над усе ставив професійний обов’язок і чесно виконував вказівки нових господарів), вісті з телеграфу (телеграф функціонував, як і за гітлерівців), з телефонного вузла зв’язку, від радистів. Понад тисячу радянських танків, зминаючи німецьку оборону, йшли на Прагу, танкові армії Рибалка і Лелюшенка, корпуси Полубоярова і Фоміних, мільйонну групу армій «Центр» генерал–фельдмаршала Шернера було розчленовано, розпанахано, зім’ято протягом одного лиш того дня, комендант Бреслау генерал Нікгоф, який планував саме того травневого дня прорвати оточення і вийти на з’єднання з Шернером, капітулював, Дрезден ще тримався (кому потрібні ці руїни після ідіотського американського бомбардування!), але війська Конєва вже вийшли на його околиці і взяли Мейсен, та так акуратно, що не розбили там жодної посудини із славетної саксонської порцеляни.

Шульга мовби й сам був присутній повсюди, де точилися бої. Вперше він опинився в ролі свідка, йому рапортували, до нього стікалися вісті про успішні просування, вдалі маневри, рішучі прориви, і вперше за всю цю страшну й криваву війну він з жахом відчув усю облудність свого становища, ролі стороннього свідка, який мимоволі виходить мало не на головні ролі (американська пісенька «Как хорошо быть генералом!»), розумів, що зраджує своїх товаришів броні і товаришів борні, затесавшись між цими допоміжними військовими структурами, між тисячократно зневаженими тиловиками, але що він міг удіяти, що мав робити?

— Ти мене зрозумій, капітане, — сказав Шульга Сухорукову. — У вас уся служба така: слухати і робити висновки. А я весь там. Ну, а тут… Ти ж розумієш: це тільки моя оболонка. Тіло, плоть, муть. Мабуть, мені треба б напитися, щоб скинути з себе всю цю муть.

Перед цим вони вже обідали разом з військовим комендантом, старшим лейтенантом залізничних військ і підполковником — начальником військових перевезень, покликали й начальника станції, сивого переляканого німця, пили сталінські сто грам, їли прекрасну гречану кашу з польової кухні, з американською тушонкою, тоді, «відзначаючи» нові й нові переможні вісті, в коротких проміжках між командами й розпорядженнями, які віддавав капітан Сухоруков од імені майора Шульги, вони в тій самій компанії, а згодом у товаристві нових і нових командирів якихось (Шульга зроду не чув про такі!) окремих, особливих, надзвичайних, секретних і страшенно секретних частин, підрозділів, груп, команд пили німецький шнапс, коньяк, ром, чеське й німецьке пиво, знов наш рідний спирт із сталінських фронтових пайків, тоді з’явилися навіть батареї пляшок словацького білого вина, а лисий Сухоруков крутився довкола Шульги, мов диявол–спокусник, знай наливав, підливав, вибігав з сірого ресторанного залу, щоб дати потрібні розпорядження, знову вився над молодим майором, мов чорний ворон, шепотів йому мовби одразу в два вуха:

— Майоре, ти мене чуєш? Я твій начштабу! Твоя права і твоя ліва рука. Твій мозок і всі твої члени! З капітаном Сухоруковим можеш спати спокійно, майоре! Ти хохол, а всі хохли чубаті. А я лисий. Лисі хитрі, але в лисих є велике чуття тактики. Ти знаєш, кого ти замінив? Підполковника Чутая. Теж хохол і теж чубатий, як оце ти. Кадровик, училище, тралі–валі, а без капітана Сухорукова хто він? Нуль. Бо не він інженер–автомобіліст, а Сухоруков!

— Слухай, ти, інженер–автомобіліст, — наставив на Сухорукова свій «їроплан» Шульга, — ти можеш заткнутися і сказати мені: поїдемо ми сьогодні в отой окремо розташований водяний млин чи не поїдемо? Матиму я нарешті свій так званий розпроклятий штаб чи не матиму?

— Ми вже поїхали! — радісно викрикнув лисий Сухоруков. — Єдина проблема — це проблема транспорту. Пропоную на вибір: танк–тридцятьчетвірку, німецький бронетранспортер, трофейний «опель–адмірал» або американський веселий і демократичний джип.

— Джип відкритий? — спитав Шульга.

— Як оце ресторанне блюдце! — засміявся Сухоруков.

— Тоді в джипі. Можемо їхати?

— «Приказ начальника — закон для подчиненного», — затанцював довкола нього лисий капітан. — Ми вже їдемо, їдемо, їдемо, а що буде — побачимо, не завбачивши й не передбачивши!

Машинка справді була як блюдце. Чотири колеса, залізна рама, металічно тверді сидіння.

— Як апарат? — спитав Шульга водія–сержанта.

— Вищий клас! — відгукнувся той, скошуючи хитре око на капітана Сухорукова, якого всі нижчі чини, попри розпорядження вищих штабів, вважали тут найвищою інстанцією.

— Ну, вищий, то й вищий, хрін з ним! — добродушно згодився Шульга.

Місто вражало його якоюсь суворою вишуканістю. Від своїх міст, російських, українських, білоруських, у пам’яті не затрималося майже нічого, бо й тих міст, в які влітали його танки, власне, не було, були руїни, чорні згарища і мовби навіки мертві простори. Тактика спаленої землі. В сорок першому, безладно, бездарно, панічно відступаючи–втікаючи, палили ми самі за наказом залізного вождя, в сорок третьому й сорок четвертому палили недопалене вже німці, знов же за наказом свого залізного фюрера. Польські міста й містечка німці палити не встигали (окрім героїчно–трагічної Варшави), а ми, здобуваючи їх, теж берегли, не дбаючи про власні втрати, бо на війні солдати завжди безіменні, міста ж виставляють свої імена, мов охоронні грамоти, даровані самою історією.

У цій війні міста поділялися на визволені й узяті, або завойовані. До визволених, звісно, належали наші рідні, здається, й польські, чеські й словацькі (бо свої ж слов’янські брати), завойованими, за всіма законами жорстокої війни, вважалися німецькі. Всі визволені танкістами Шульги міста, навіть ті з них, що стали примарами, зберегли самі лиш свої назви, назавжди зосталися в пам’яті неймовірною, до спазмів, до ридання радістю людей, які кидалися назустріч танкам, зроджуючись не знати й звідки: з руйновищ, із окопчиків–щілин, з підвалів, з–під землі, мовби вже й з самої землі, якою вони стали під гнітом смерті, а тепер чудодійно воскресли, всупереч усім відомим законам, людським, природним і навіть Божим, покинуті, забуті, упосліджені, закреслені в житті, вони не просто перетривали, збереглися, вціліли, а й вознеслися над мертвою землею, щоб знов зробити її так само розкішною й квітучою, як спервовіку.

У містах взятих, завойованих будинків завжди було більше, ніж людей. Власне, людей, місцевих жителів, майже ніколи не було видно, вони десь ховалися,