Автор невідомий - Народні казки - Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

вийшов уже на поляну, як уздрів уже він хатку на курячій ніжці, так радісно йому стало. Прийшов до тієї хатки та стук-стук у віконце. Вийшла його мила, відчинила йому, повела його в хату, нагодувала його й напоїла. І розказує вона йому:

— У нашого дідуся нас дванадцять. Сам живе він у пишних хоромах і характерничить, а нас розсилає він навкруги себе на дванадцять верстов від себе і на дванадцять верстов сестра від сестри, і всі в таких, на курячих ніжках. Ну, тепер тобі, моя дружино, пора спати. Скоро прилетить вістовик від дідуся (дідусь, як що наказує, посилає свого крилатого вістового по всіх дванадцяти хатках, і наказує той вістовий, що треба). Та гляди ж, моя дружинонько якщо прилетить той вістовик, так що б не казав, ти все мовчи, мов і нема тебе в хаті. А там уже подумаємо, що треба робити.

Та й положила його під лавку, і світло погасила.

Тільки що уляглись вони та стали дрімати, летить під вікно вістовик і кричить:

— Наказував дідусь, щоб назавтра ви були всі дванадцять, лице в лице, одежа в одежу, черевики в черевики, і щоб у кожної було по мідному прутові, бо приїхав уже дідусів зять, — (це, бач, цей купців син).

І полетів.

— Ну, тепереньки, моя дружино, треба за діло прийматися, — каже купцевому синові його суджена. І скувала йому мідну булаву, й каже:

— Ти ж іди по тій-то і тій дорозі. Перейдеш до залізних воріт, там будуть прив'язані на ланцюгах два леви. Як будеш ти іти й кинуться вони на тебе, ти закричи на них: «Мовчіть, прокляті люті звірі! Я іду до дідуся на послугу!» — вони й пропустять. Як прийдеш ти до дверей, замахнися булавою і вдар їх, щоб розбити. Дідусь закричить: «Хто там?» А ти сміливо відказуй: «Я, дідусю, я іду до тебе на послугу!» Тоді він поведе тебе туди, де ми будемо у ряді поставлені, і всі будемо, як одна: і лице, і одежа, і черевики, і все, все буде, як у однієї. А я буду стояти така-то від краю, і у мене на лівій нозі буде закаблук набік закривлений. То хоч і з першого разу пізнаєш мене, а не подавай виду: пройди раз і вдруге, немов не знаєш, та придивляйся на кожну. Дід буде на тебе гримати та говорити, щоб швидше вибирав ти свою суджену (а як не вибереш, голова твоя повисне на коляді), але ти не вважай на це і відкажи йому: «Е, дідусю, що ви?.. Це не яблучко з яблуні зірвати: вкусив, гарне — з'їв, недобре — кинув; мені з нею треба буде вік коротати!» На третій раз уже виведи мене. Тепер прощай, моя дружинонько мила!

І полетіла сама.

Він і пішов, куди йому його мила показувала. Прийшов до двору дідусевого, а коло стовпів ворітних прив'язані були два леви. Як тільки уздріли вони його, так і кинулися на нього з ревом. Він на них як крикне:

— Мовчіть, прокляті люті звірі! Я йду до дідуся на послугу.

І пропустили вони його. Прийшов він до дідусевого будинку та як замахнувся своєю булавою, як гупне у двері, — вони і розлетілись.

— Хто там? — питає його дідусь.

— Це я прийшов на послугу!

— Пора, пора, козаче. Ну, ходім же, вибиратимеш свою суджену; та гляди: як не вибереш — твоя голова отам, на коляці, повихається.

І пішли. Вийшли вони на леваду. Там стояли всі дванадцять, усі, як одна. Купців син відразу замітив свою суджену, але не подав у цьому виду. Пройшов раз — не вибрав. Дідусь і каже:

— Що ти даремно ходиш? Хіба не сподобав ні однієї? Вибирай пошвидше!

— Е, ні, дідусю! Це не яблучко з яблуньки зірвати: добре — з'їв, а недобре — кинув; мені треба з нею вік коротати.

Пройшов і вдруге — теж не вибрав. Дідусь іще дужче гримнув на нього. А купців син тієї ж йому відказав:

— Е, ні, дідусю! Мені з нею цілий вік коротати!

На третій раз пройшов купців син і вивів свою милу.

— Ну, добре, пізнав! Піди ж ти та погуляй сьогодні — оце й гроші тобі; а завтра приходь знов сюди: як вибереш до трьох разів — твоя буде; не вибереш — твоя голова буде теліпатися на коляці.

Купців син, узявши гроші, пішов гуляти. Гуляв, гуляв, а опівночі прийшов до своєї милої ночувати. Мила дала йому, вечеряти та й каже:

— Ну, добре, що сьогодні щасливо день пройшов. Дай же, Боже, щоб іще два так пройшли.

Лягай же, моя дружинонько, отут знову під лавкою та мовчи, мов тебе й нема тут, що б ти не почув, що казатимуть.

Тільки що вони полягали та світло погасили, аж ось знову летить від дідуся вістовий. Прилетів та стук-стук у віконце:

— Наказав дідусь, щоб назавтра ви всі були лице в лице, одежа в одежу, черевики в черевики, і щоб у кожної було по срібному прутові.

І полетів.

— Ну, тепер, моя дружинонько мила, треба про день дбати.

Скувала зараз йому срібну булаву і наказує:

— Підеш же ти завтра знову тією дорогою, що й сьогодні йшов. Як дійдеш знов до воріт і будуть на тебе кидатися леви, ти знов закричи на них: «Цитьте, прокляті звірі! Я йду до дідуся на послугу». Вони тебе і пропустять. Як прийдеш до дверей (вони на завтра ще кріпше будуть зроблені), якомога дужче замахнися, щоб розбити їх. Як розіб'єш, дід закричить: «Хто там?» — ти відповідай: «Я, дідусю, я; іду до вас на послугу!» І поведе він тебе знов туди, де ми будемо у рядочок поставлені, і я буду стояти така-то від краю, і на лівій нозі мізинець буде зігнутий. Ти хоч і спершу мене замітиш, але не виводь від першого разу, а пройди раз і вдруге, а втретє вже виведи. А як дідусь буде на тебе гримати, ти йому якомога сміливо відказуй те, що й сьогодні відказував.

Назавтра, як світ у вікно, попрощалась вона з ним і полетіла. Пішов і він туди. Як дійшов до воріт, то на нього леви й кинулись і заревли. А він на них:

— Мовчіть, прокляті люті звірі! Я іду до дідуся на послугу.

І пустили вони його. Як дійшов до дверей, як замахнувся булавою, як ударив, — так двері й розлетілись.

— Хто там? — кричить з будинку дідусь.

— Я, дідусю, я іду до вас на