Юліан Семенов - Аукціон

Гучков і Родзянко, тузи, говорили цареві про необхідність реформ, не можна тасувати колоду знайомих з придворної бюрократії, такі собі люди, без ідей, зберігають традицію, а якою вона була, наша традиція, коли говорити чесно? Революція відбулася через п’ятдесят років після того, як скасували рабство, а правили імперією ті самі, сімдесятирічні, вони рабству й служили, інакше не вміли; треба було залучати до управління відповідальних людей, нового напрямку, підприємців, спеціалістів виробництва, а не старих дідів, на кшталт Штюрмера чи Горемикіна, котрі спали на засіданнях кабінету, намагалися зберегти звичне, цуралися самого поняття рух, страшилися реформ, а вже про конституцію і слухати не хотіли. «Зрозумій, Женю, Росія була єдиною країною в Європі, яка жила без конституції, визнаючи теорію общини — тобто не особистість, не сім’я, не громадянин понад усе, а клан, община, село; що добре для сотні, — те обов’язкове для кожного! В цьому наша провина перед Росією. Так, прикро, так, трагедія еміграції, та коли ми були в Москві, країна займала останнє місце в Європі, а більшовики, — хотіли ми того чи ні, — вивели її на перше місце, не зважаючи на всі трагедії й війни; немає нічого гіркішого за об’єктивність, емоції завжди приємніші, — душу можна розважити, поплакати чи покричати, але ж і світ підвладний розумові, тобто об’єктивному аналізу існуючого, а не навпаки. Якщо навпаки — тоді жди нової трагедії, тоді страхіття, крах. Апокаліпсис».

— Тату, — сказав тоді Женя, — я щасливий, що живу тут, я не хочу мати нічого спільного з тим, що було у вашій родині раніше… Мама дала мені душу американця, і я вдячний їй за це. Я живу просто й чітко, по тих законах, якими керується це суспільство…

— Двадцять років ти жив без мами. Зі мною, — мовив Ростопчин. — Коли ти був маленький, я мив тебе, одягав, водив до театру, ходив з тобою до перукаря, розповідав тобі казки…

— Ти дорікаєш мені? — син знизав плечима. — По-моєму, це звичайне ставлення до того, кому ти дав життя. Мама мені ніколи й нічим не дорікає…

— Не мама виховувала тебе, а я, Женю.

— Мама народила мене… І я її завжди пам’ятав. І любив. І ти не маєш права вимагати від мене, щоб я викреслив її з серця. Вона — моя мати.

— Справжня мати не кидає своєї дитини.

— Якщо ти посмієш ще раз так сказати про маму, я піду з твого дому.

«А за що ти житимеш? Ти, який звик до цього замку й до дворецького, і до своєї гоночної машини, і до польотів на море, і до моєї бібліотеки, і до ранкової кави, котру тобі приносить до спальні фрау Еліза?»

Але він не поставив цього запитання синові. Мабуть, тому і втратив його, бо безкарність — шлях до втрат.

Якби він тоді дозволив Жені залишити дім, той повернувся б через місяць, та де там, через тиждень; жити в студентському гуртожитку, вдвох з кимось, не для нього, не витримав би, навчився б шанувати того, хто гарантує звичні вигоди; але це так жорстоко, думав тоді Ростопчин, це і є те саме, проти чого я протестую — прагматична бездуховність, форма муштри; зручно, звичайно, ніяких емоцій, усе за правилами, абсолютне дотримання пристойностей, але, боже мій, який холод таїться в цьому, яке крижане, крихітне раціо; справді проблеми сім’ї проектуються на трагедії держави…

Відтоді Женя ні разу не вимовив російського слова.

Ростопчин запросив його поїхати до Росії.

— Я пам’ятаю Москву, — сказав він синові, — мені тоді було п’ять років, але я чітко її пам’ятаю… Давай полетимо туди, все-таки тобі треба побачити ту країну, звідки твій батько родом.

— Для чого?

— Ну хоча б для того, що я тебе прошу про це.

— Я зовсім забув твою мову, мені буде там нецікаво, який смисл?

— Я про це тебе прошу, — повторив князь. — По-моєму, я ніколи й нічим не принижував тебе, Женю. Виконую всі твої бажання, та хіба тільки виконую, я вгадую твої бажання… Принаймні, мені так здається… Я дуже тебе прошу, сину…

Той зітхнув, знизав плечима, погодився, але за умови, що поїздка має бути в ті місяці, коли скінчиться купальний сезон на Середземномор’ї, і ще не почнеться лижний сезон в Альпах.

Вони приїхали до Москви в жовтні; мрячив дощ, дув вологий, пронизливий вітер; Ростопчин попросив шофера, який віз їх з Шереметьєва (він купив люксовий тур, з автомобілем і двокімнатним номером у «Націоналі»), їхати повільніше; «неймовірно» раз у раз повторював, коли проїжджали Ленінградський проспект і вулицю Горького; ні, це не потьомкінське село, це дійсність; а він же пам’ятав, що тут була вузька вуличка, старенькі будинки; вони від’їжджали з Білоруського, кожна деталь укарбувалася в пам’ять; кажуть, «ти був ще зовсім маленький, ти не пам’ятаєш», це нісенітниця, нема нічого виразнішого за дитяче сприйняття, нічого рельєфнішого, правдивішого?!

Пізно ввечері пішли гуляти по Москві; біля «Арагві» Женя побачив чергу, спитав батька, що це; той пояснив; син пирснув: «весела батьківщина в мого батька, така весела, що навіть повечеряти не можна до пуття, треба мокнути під дощем, яке варварство»; але Ростопчин покладав надії на наступний день: Третьяковка, потім бібліотека Леніна, ввечері «Годунов»; з прогулянки вони повернулися до готелю близько дванадцятої. Женя попросив повечеряти, йому відповіли, що ресторан уже закрили; «що ж мені, снотворне приймати? Я не можу заснути на голодний шлунок»; сходіть у валютний бар, відповіли йому, там зроблять сандвіч.

Наступного дня програма була чудова; найбільше синові сподобався Верещагін; вразила картина, на якій зображено піраміду черепів — «цей художник умів працювати, нічого не скажеш»; «Купання червоної кінноти» він назвав пропагандистським живописом, те саме сказав і про портрети Петрова-Водкіна; в Ленінській бібліотеці спробував був розмовляти російською, але зніяковів, бо плутав відмінки, похнюпився, замовк, йому запропонували перейти на англійську; він спитав, які книжки Гітлера, Черчілля і Троцького можна дістати для вивчення; йому відповіли, що Гітлера, — як расиста й агресора, — заборонили в Радянському Союзі; праці Черчілля він може взяти в залі для науковців; промови Троцького, видані в стенограмах з’їздів партії, є тут, на видачі, і в продажу; «Годунов» йому здався затягнутим, хоч постановочно, — тут він погодився з батьком, — все було чудово.

Спектаклі МХАТу йому не сподобались, він погано розумів живу мову; в ГУМІ потішався над товарами й чергами; прийшов у захват від Театру оперети — це й зламало остаточно Євгенія Івановича; все, зрозумів він, хлопчика втратив, ніякий він не росіянин, марно намагається змінити його, син живе вузькими пеналами західних уявлень