Олександр Мелентійович Волков - Урфін Джюс і його дерев'яні солдати

Н…

— Гінгема! — зойкнула Еллі.

— Чого ти там кричиш? — долинув до неї голос Чарлі.

— Дядечку Чарлі! Йди-но швидше сюди! Дивись, що це?

Моряк підійшов і став вдивлятися.

— Наче літери… А може, то тільки здається…

— І зовсім не здається! — сердилася Еллі. — Там написано ім'я: Гінгема! Бачиш літери?!

Чарлі раптом схопився за голову.

— А й справді! Так от воно що! Цей камінь не простий, а чарівний, і він справді притяг наш корабель. От клята чаклунка, ти і після загибелі шкодиш нам!.. — Чарлі погрозливо помахав у повітрі кулаком і виліз на вершечок скелі.

Праворуч, на кілька миль звідси, серед жовтих пісків пустелі вирізнялася темна пляма. Моряк дістав з кишені підзорну трубу, розсунув її, навів, угледівся. Рука його здригнулася: там стояв такий же величезний чорний камінь. Моряк усе зрозумів: Гінгема розмістила камені далеко один від одного, але наділила їх такою чарівною силою, що крізь цей заслін пробитися було неможливо…

— Але ні, ми ще поборемося з тобою, стара відьмо! — сказав Чарлі, зліз зі скелі і, нічого не кажучи дівчинці про те, що побачив, взявся до роботи. Він поставив намет, у якому Еллі, Тотошко і ворона знайшли захисток від спеки й піщаної бурі, а сам заходився ремонтувати візок.

ПОЛОНЕНІ ЧОРНОГО КАМЕНЯ

оли Чарлі закінчив, була вже ніч, над пустелею засвітились яскраві зорі. Тієї ночі Чарлі Блек не міг спати безтурботно, як завше. Він перекидався з боку на бік, міркуючи, як знешкодити останні чари старої Гінгеми, поки не задрімав. На світанку Еллі збудила його снідати.

Після сніданку моряк сказав:

— Якщо нашому кораблю так до вподоби ця гавань, що він не бажає залишати її, ми вирушимо пішки.

— Ми залишаємо корабель? — злякано запитала Еллі.

— Доведеться його покинути. Але ти не бійся, дівчинко! До гір залишилось не більш як двадцять миль, і ми пройдемо їх за півтора-два дні.

Чарлі Блек склав у рюкзак запас харчів і води, взяв намет і найнеобхідніші інструменти. Решту покинули на палубі корабля. Озирнувшись востаннє на корабель, мандрівники бадьоро попрошкували геть од підступного каменя. Кроків сто вони подолали легко і вільно, але потім якась таємнича сила почала сковувати їхні рухи, заважала їм іти.

Кожен наступний крок давався їм усе важче і важче. Здавалося, ніби якась невидима пружна мотузка, розтягнувшись тягнула пішоходів назад. Нарешті вони знесилено впали на пісок.

— Нічого не вдієш, ходімо назад, — зітхнувши, мовив Чарлі Блек.

І… о диво! Варто було їм повернути до каменя, як ноги самі понесли їх, дедалі прискорюючи крок, і до місця стоянки наші подорожні примчали так швидко, що ледве змогли зупинитися.

— Схоже, ця каменюка не відпустить нас од себе, — посмутнілим голосом сказав моряк.

Еллі здригнулась.

— І все ж таки не варто занепадати духом, — сказав Чарлі. — Поміркуймо, й, можливо, нам поталанить здолати чари Гінгеми.

День минув у невтішних випробуваннях. Не раз мандрівники намагались відірватись від каменя: і задкували, і плазували… Дарма! Чарівна сила була неподоланна, і стомлені нерівною боротьбою моряк і дівчинка повертались до табору. Порції води та їжі було зменшено вдвічі.

— Чим довше ми тут протримаємось, — сказав Чарлі, — тим імовірніше, що нас виручить якась щаслива випадковість. А тому затягнемо паски тугіше.

Наступний ранок не приніс ніяких змін. Знову марна спроба перехитрити камінь і смутне повернення до табору… Але Еллі здивувала поведінка ворони. Птах бився у клітці і кричав так виразно, немов хотів вимовити: «Відпустіть мене на волю!»

Дівчинка сказала:

— Дядечку Чарлі, давай випустимо ворону, навіщо вона, бідолашна, мучитиметься з нами!

— Бідолашна! — пробурчав моряк. — Завела, нас у біду, а сама хоче втекти!

— Але ж, дядечку Чарлі, не прикидайся таким жорстоким, ти ж бо добряк!

Чарлі, відчинивши клітку, підкинув ворону догори:

— Лети, підступне створіння, якщо тебе цей чаклунський камінь не зупинить.

Ворона сіла Еллі на плече і щось каркнула їй у вухо. Потім легко злетіла вгору й незабаром зникла у високій далині. Моряк здивовано мовив:

— Клянусь усіма чаклунами й відьмами, вона легко пішла по курсу! Але як сталося, що каменюка її відпустила?

Подумавши, Еллі сказала:

— А навіщо її утримувати, коли вона жителька Чарівної країни?

Чарлі мимоволі усміхнувся, а дівчинка продовжувала:

— І здається, ворона порадила нам не втрачати надії.

— Поживемо — побачимо, — сумно відповів моряк.

Харчів, особливо води, швидко меншало. У сухому повітрі пустелі спрага долала людей неймовірно. Чарлі намагався обмежити денні порції води, але Еллі так жалібно просила пити, що серце старого моряка не витримувало, і він давав дівчинці кілька ковтків-води. А коли вона з великою насолодою її випивала, Тотошко ставав перед моряком на задні лапки, дивився на нього і слабо ворушив хвостиком. Доводилось наливати води і йому.

Збільшуючи порції води для Еллі й Тотошка, одноногий моряк зменшував свою. Він схуд і висох, шкіра на його щоках обвисла.

ПОРЯТУНОК

а сьомий день барило спорожніло. На обід не лишилось ні краплі води. Еллі знепритомніла, загартований моряк іще тримався. Силою волі Чарлі подолав заціпеніння, протер очі й раптом стрепенувся. Йому здалось, що вдалині рухається чорна цятка. Але що могло рухатися у цій страшній мертвій пустелі?.. Однак цятка рухалась, росла, наближалась.

— Ворона! Клянусь рифами Куру-Кусу, це повертається ворона! — загорлав Чарлі з неймовірною силою.

Яка їм користь від цього повернення, старий моряк іще не знав, але серцем відчував, що птаха повертається недаремно. Ось ворона вже недалечко, моряк бачив, як вона вибивається з останніх сил, важко й різко змахує крилами, аби утриматися в повітрі.

Щось хилило птаху до землі. Що саме? Зіркі очі моряка розгледіли, що це було велике гроно винограду, яке ворона несла у дзьобі.

— Виноград! — шалено загорлав Чарлі. — Еллі, дитино, прокинься! Ми врятовані!

Еллі нічого не чула й не розуміла.

Ворона сіла на пісок біля візка. Чарлі схопив гроно винограду, відірвав кілька ягід, поклав у напівстулені Елліні вуста й роздушив їх. Прохолодний сік пролився у горлянку дівчинки, і вона опритомніла.

— Дядечку Чарлі… Що це? Вода?

— Краще! Це — виноград! І знаєш, хто нам його приніс? Ворона!

— Кагги-карр! — обізвалась ворона, почувши, що розмова йде про неї.

Проковтнувши кілька виноградин, Еллі підвелась на лікті і побачила непритомного Тотошка.

— Тотошеньку, любий! І ти вмираєш од спраги…

Три ягоди одразу оживили песика, він розплющив очі, поворушив хвостиком.

Переконавшись, що його команда врятована, капітан дозволив і собі освіжитись виноградом. Великі жовті ягоди так і розтавали в роті,