Олександр Мелентійович Волков - Семеро підземних королів

Гостросюжетні повісті-казки відомого російського письменника, про незвичайні пригоди дівчинки Еллі та її молодшої сестри Енні. Вони є продовженням книжки «Чарівник Смарагдового міста. Урфін Джюс і його дерев'яні солдати», що вийшла у «Веселці» 1992 року.

Олександр Волков

СЕМЕРО ПІДЗЕМНИХ КОРОЛІВ

Повість

©

  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклад з російської МИХАЙЛА ЗЯБЛЮКА

Художник ОЛЕКСАНДР КОВАЛЬ

Редактор А. О. Буцень

Перекладено за виданням: Волков А. М. Семь подземных королей. Огненный бог Марранов. — К.: Веселка, 1991

ВСТУП

ЯК З'ЯВИЛАСЯ ЧАРІВНА КРАЇНА

старі часи, так давно, що ніхто не відає, ще коли це було, жив могутній чарівник Гуррікап Жив він у країні, яку значно пізніше назвали Америкою, і не було Гуррікапові у всьому світі рівних у вмінні творити чудеса Спочатку він цим пишався й охоче виконував прохання людей, які приходили до нього: одному дарував лук що вціляв без промаху, другого наділяв такою швидкістю, що той обганяв оленя, третьому прищеплював невразливість від кит в та іклів звірів.

Так тривало багато літ, але згодом люди набридли Гуррікапу і він вирішив оселитися в такому місці, де можна пожити на самоті, щоб ніхто його не турбував..

Довго блукав чарівник уздовж материка, який ще не мав назви і нарешті знайшов відповідне місце. Це була дивовижно приваблива країна з дрімучими лісами, з прозорими річками, які зрошували великі галявини з чудовими фруктовими деревами.

— Саме це мені й потрібно! — зрадів Гуррікап. — Тут у спокої і мине моя старість. Треба лише так влаштувати, щоб сюди не потрапляли люди.

Такому могутньому чарівникові, як Гуррікап, це було не складно.

Раз! — і країну оточило кільце неприступних гір.

Два! — за горами пролягла піщана пустеля, котру не могла б перейти жодна людина.

Гуррікап замислився: чого ж іще йому бракує?

— Хай тут панує вічне літо! — наказав чарівник, і його бажання сповнилося. Хай ця країна буде Чарівною, і хай у ній усі звірі та птахи розмовляють людською мовою! — вигукнув Гуррікап.

Тієї ж миті довкілля наповнилось безугавною балаканиною заговорили мавпи й ведмеді, леви й тигри, горобця й ворони, дятли й синички. Всі вони знудьгувалися за довгі роки мовчання й поспішали висловити один одному свої думки, почуття, бажання…

— Тихше! — сердито розпорядився чарівник, і голоси принишкли, — Ось тепер ї почнеться моє спокійне життя без надокучливих людей, — сказав задоволений Гуррікап.

— Ви помиляєтесь, могутній чарівниче! — пролунав голос поблизу Гуррікапового вуха, і жвава сорока вмостилась у нього на плече. Вибачте, будь ласка, але тут живуть люди, і їх чимало.

— Невже! — скрикнув розгніваний чарівник. — Чому я їх не бачив?

Ви дуже великий, а в нашій країні люди дуже маленькі! — сміючись, пояснила сорока й відлетіла.

І справді: Гуррікап був настільки великий, що голова його сягала верхів'їв найвищих дерев. А зір його на старості ослаб, про окуляри ж у ті часи не знали навіть найвправніші чарівники.

Гуррікап вибрав простору галявину, ліг на землю й спрямував свій погляд на лісові хащі. Там з великими труднощами він розгледів багато маленьких істот, котрі боязко ховалися за деревами.

— Підійдіть-но сюди, чоловічки, — грізно наказав чарівник, і його голос пролунав, як відлуння грому.

Маленькі люди вийшли на галявину і сполохано дивилися на велетня.

Хто ви такі? суворо запитав чарівник.

— Ми — мешканці цієї країни, і ми ні в чому не вині, — тремтячи зі страху, відповіли люди.

— Я не звинувачую вас, — мовив Гуррікап. — Це мені слід було добре дивитись, вибираючи місце для житла. Але те, що начаклував, нехай так і залишається, переробляти вже не буду. Хай країна залишається Чарівною на віки вічні, а я оберу собі найзатишніший куточок.

І Гуррікап попрямував до гір, в одну мить спорудив розкішний палац і оселився в ньому, суворо наказавши мешканцям Чарівної країни й близько не підступати до його житла.

Цей наказ виконувався протягом століть, а потім чарівник помер, палац занепав і поступово зруйнувався, але навіть тоді кожен боявся наблизитись до того місця.

Згодом усі забули про Гуррікапа. Люди, які жили у відрізаній від світу країні, почали думати, що вона була такою здавна, що її завжди оточували Кругосвітні гори, що в ній завжди було постійне літо, що тварини й птахи розмовляли там завжди людською мовою…

ПЕЧЕРА

ТИСЯЧУ ЛІТ ТОМУ

аселення Чарівної країни дедалі збільшувалось, і настав час, коли в ній утворилось кілька держав. У державах, ясна річ, з'явились королі, а при королях придворні, багаточисельна прислуга. Потім королі створили армії, почали між собою сваритися через прикордонні володіння і влаштовували війни.

В одній з держав, на заході країни, тисячу літ тому володарював король Наранья. Володарював так довго, що його синові Бофару набридло чекати батькової смерті, і він надумав скинути батька з престолу. Звабними обіцянками принц їм фаро привернув на свій бік кілька тисяч прихильників, але вони нічого не встигли зробити. Змову розкрили. Принца Бофаро привели на суд батька. Той сидів на високому троні в оточенні придворних і грізно дивився на бліде обличчя за колотника.

— Чи визнаєш ти, мій негідний сину, що замишляв зло проти мене? — запитав король.

— Визнаю, — зухвало відповів принц, не опускаючи очей перед суворим поглядом батька.

— Можливо, ти хотів убити мене, щоб оволодіти престолом? — вів далі Наранья.

— Ні, — сказав Бофаро — цього я не хотів. Тебе чекало довічне ув'язнення.

— Доля розпорядилась інакше, — зауважив король. — Те, що ти готував мені, трапиться з тобою і твоїми прибічниками. Ти знаєш Печеру?

Принц здригнувся. Звичайно ж, він знав про існування величезного підземелля, розташованого глибоко під їхнім королівством. Траплялось, люди зазирали туди, але, постоявши кілька секунд біля входу, побачивши на землі й у повітрі дивні тіні небачених звірів, перелякані, повертались назад. Жити, здавалося, там неможливо.

— Ти і твої прибічники вирушите до Печери на вічне поселення! — урочисто проголосив король, і навіть вороги Бофаро жахнулись. — Але цього замало! Не лише ви, але й діти ваші і діти ваших дітей — ніхто не повернеться на землю, під блакитне небо і яскраве сонце. Про це потурбуються мої спадкоємці, вони поклянуться, що виконають мою волю. Ти хочеш заперечити?

— Ні, — мовив Бофаро, такий же гордий і непоступливий, як і Наранья. — Я заслужив це покарання за те, що насмілився підняти руку на батька.