Олександр Мелентійович Волков - Урфін Джюс і його дерев'яні солдати

тамуючи спрагу і голод.

— Оце так виноград! — бурмотів моряк. — Я такого не їв навіть на Куру-Кусу!

Моряк узяв у руки ворону, погладив її чорне розкуйовджене пір'я.

— Ти наша розумниця! А я ж бо, старий копчений оселедець, ще сердився, що ти полетіла. От якби ти ще нас навчила, як здолати ту чаклунську силу каменя, я б визнав тебе наймудрішим птахом у світі.

Замість відповіді ворона дзьобнула ягідку і лукаво скосила на моряка чорне око.

«Вона натякає на виноград, — подумав Чарлі. — Але чим він нам допоможе? Лише продовжить наші страждання біля цього проклятого каменя…»

Ворона поскакала по піску, весь час озираючись на Чарлі і ніби кличучи його за собою.

Моряк підвівся і швидко пішов у напрямку гір. І дивна річ! Зовсім мало він з'їв виноградин, а ноги несли його легко, вільно, ніби він не голодував цілий тиждень і не лежав безсило на піску.

— Вітер і хвилі! — бурмотів моряк. — Ось штука, хитріша від усіх, які я зустрічав. Зараз побачимо.

Ось, нарешті, і фатальний рубіж, де вони з Еллі щоразу падали без сили і волі. І що ж? Чарлі й далі крокував так само вільно!

— Ура! Ура! — заволав Чарлі. — Еллі, сюди! Ми врятовані!

Розгублена Еллі прибігла до дядька і лише тепер зрозуміла зміст його слів.

— Дядечку Чарлі, скоріше, скоріше звідси!

— Так, ти маєш рацію! Хто знає, скільки часу діятиме чарівна дія винограду? Треба поспішати!

Нашвидкуруч поскидавши деякі речі в рюкзаки, захопивши намет і не турбуючись про решту майна, подорожні залишили це страшне місце.

Тотошко весело стрибав, а ворона летіла попереду них, вказуючи шлях.

Коли мандрівники пройшли близько трьох миль і зачарованого каменя не стало видно, вони зупинились, з'їли ще кілька ягід винограду і з новими силами рушили вперед. Ще того самого дня вони пройшли половину відстані до гір.

Уранці подорожні помітили, що зникла ворона. Але їм недовго довелось гадати, куди вона поділась. Птаха прилетіла з новим гроном винограду.

— Хай йому дідько! — бурмотів Чарлі, розділяючи між своєю командою соковиті ягоди. — Зроду не подумав би, що у мене з'явиться такий дивний постачальник.

ДОЛИНА ЧУДЕСНОГО ВИНОГРАДУ

олина у міжгір'ї мала веселий і привітний вигляд: посередині протікала бистра річка, що починалась високо в горах серед вічних снігів. На її берегах росли фруктові дерева. Кинувшись до річки, подорожні насамперед удосталь напилися холодної води, далі ступили на зелену луку, що рябіла невідомими яскравими квітами. І тут почалися дивні речі.

Ворона церемонно схилила голову набік і якимось особливо чітким голосом проказала:

— Кагги-карр!

— Ми вже це чули! — не дуже люб'язно озвався Тотошко.

— Чули, та не зрозуміли! — огризнулася ворона. — Це моє ім'я. Маю честь відрекомендуватися: Кагги-Карр, перший куштувальник страв палацової кухні при дворі правителя Смарагдового міста Страшила Мудрого!

— Ой, вибачайте! Дуже приємно познайомитись! Мене звуть Тото! — Песик ввічливо вклонився.

Моряк Чарлі, сидячи на траві і чуючи цю розмову, закляк, а Еллі щиро, до сліз сміялась з його здивування.

— Дядечку Чарлі! Та оговтайся ти нарешті! — торсала вона моряка за рукав. — Я ж тобі сто разів уже казала, що в Чарівній країні розмовляють тварини і птахи!

— Чужі оповіді — це одне, а ось почути на власні вуха — зовсім інша річ, — відповів моряк. — Отже, ми справді потрапили до Чарівної країни. Але як же це виходить?..

Чарлі все ще не міг отямитися від подиву. Широко розкритими очима він дивився то на ворону, то на Тотошка.

— Все дуже просто, — сказала ворона. — Немає чого тут дивуватись. Одразу видно, що ви прийшли з країни, де не знають чаклунства.

— Коли ти вже заговорила, Кагги-Карр, то розповідай, що то був за лист, такий загадковий, який покликав нас у цю нелегку дорогу.

— Так-так, Кагги-Карр, — підхопила Еллі, — відкрий нам таємницю листа.

— Моя оповідь буде дуже довга, — відповіла ворона, — і я відклала б її на завтра. Але щоб заспокоїти вас, скажу, що Залізний Дроворуб і Страшило були живі і здорові, коли я полетіла до вас у Канзас. Вони просто-напросто сидять у в'язниці на вершечку високої вежі…

— Просто-напросто! — зі слізьми на очах вигукнула Еллі. — Тобі, певно, їх зовсім не шкода!

Кагги-Карр образилась. Вона довго мовчала, потім з гіркотою промовила:

— Звичайно, мені їх анітрішечки не шкода, я байдуже покинула їх у біді, я не взяла їхнього листа і не полетіла з ним за тридев'ять земель, ризикуючи життям…

Еллі стало соромно.

— Люба, добра Кагги-Карр, пробач мені! Як я могла таке сказати!

Ворона змінила гнів на милість.

— Гаразд, але іншого разу думай над своїми словами. Так от, я сказала, що вони сидять на вежі, але не доказала найголовніше: ворог, який заточив їх туди, погрожує знищити наших друзів, якщо вони не підкоряться його волі…

Еллі підхопилася:

— То чого ж ми сидимо! Треба негайно поспішати їм на допомогу!

— Знову ти не дозволила мені закінчити, — з докором мовила ворона. — Їм дали на роздуми шість місяців, а минуло цього строку не більше половини. Отже, часу в нас цілком достатньо.

— Але, зрозуміла річ, ми не повинні баритися, — підсумував розмову Чарлі Блек. — Завтра ж рушаємо далі, а сьогодні необхідно як слід відпочити. Треба щось суттєве роздобути на вечерю. У цій річці водиться риба?

— Водиться, дядечку Чарлі. І пресмачна! — відгукнулась ворона. — Як на мене, то я дуже полюбляю сиру рибу.

— А я — смажену! — сказала Еллі.

— А я — варену! — сказав Тотошко.

Чарлі Блек став готувати рибальські снасті. З-за підкладки матроської шапки він дістав волосінь з гачками, одним із лез свого ножа вирізав довгу лозину для вудлища, поплавок зробив з очеретини.

— Потрібна принада! — сказав він.

Між дерев літали жуки незвичайного яскравого забарвлення! смарагдово-зелені з червоними і золотими плямами. Але вони виявилися такими верткими, що моряку не вдалося спіймати жодного з них. Еллі теж даремно ганялася за жуками. Тоді на допомогу прийшла Кагги-Карр. Своїм міцним дзьобом вона на льоту збила одного жука, потім другого, третього… Еллі не встигала їх збирати.

Поблизу табору подорожніх річка розлилась у широке плесо, яке заросло водяними лілеями. Там, на березі, і вмостився Чарлі з вудкою, доручивши Еллі назбирати сухого хмизу для вогнища.

Клювання не довелося довго чекати. Поплавок одразу повело вбік. Чарлі підсік, і на волосіні забилося щось сильне, пружке. Моряк упевненою рукою витяг здобич, і на березі затріпотіла велика рибина, схожа на лина, але з лускою блакитного кольору.

— Цю рибу у нас називають крокс, —