Елізабет Костова - Викрадачі

годин. Коли я повідомив співробітників лікарні, що беру відпустку за свій кошт на кілька днів, ті були дещо спантеличені. Напевно, вони подумали: «Бідолашний доктор Марлоу! Він перевтомився», — тому ні про що мене не питали. Відповідно я переніс час прийомів, призначених моїм приватним пацієнтам. У лікарні залишив вказівки щодо посиленого нагляду за Робертом Олівером на час моєї відсутності, а у п’ятницю прийшов до нього попрощатися. Він перед моїм візитом малював — кучеряву жінку, як завжди, але було на малюнку й дещо новеньке: щось схоже на оточену деревами садову лаву з високою різьбленою спинкою. Бездоганна техніка малюнка, подумав я вже вкотре. Альбом і олівець було кинуто на ліжко, а сам Роберт лежав горілиць і дивився у стелю. Зморшки на лобі, як і щелепи, рухались, а волосся стирчало в різні боки. Коли я ввійшов до палати, він перевів на мене погляд почервонілих очей.

— Як почуваєтеся сьогодні, Роберте? — запитав я, сідаючи у крісло. — Вигляд у вас стомлений. — Він знов уставився на стелю. — Я збираюся кілька днів перепочити, — сказав я йому тоді. — Мене тут не буде до четверга, може, аж до п’ятниці. Помандрую трохи. Якщо вам буде щось потрібно, зверніться до будь-кого із сестер або санітарок. А відвідувати вас буде замість мене доктор Краун. Я всім сказав: коли вам знадобиться будь-хто, та людина до вас зараз же з’явиться. Маю одне тільки запитання: ви будете приймати ліки за призначенням?

Він поглянув на мене красномовно, майже з докором. На мить мені стало навіть соромно — ліки він приймав акуратно, ніколи не виявляв найменшого спротиву щодо цього.

— Ну що ж, на все добре, — сказав я. — Сподіваюсь побачити вашу роботу, коли повернусь. — Я підвівся з крісла, зупинився на порозі, махнув йому на прощання рукою. Часом найважче — це розмовляти з людиною, на боці якої сила мовчання. Того разу я також відчув дивний спалах сили, але негайно придушив його: «До побачення. Я вирушаю в дорогу — на зустріч з вашою дружиною».

Повернувшись того вечора додому, я знайшов у поштовій скриньці пакунок з перекладами від Зої — вона, здається, часу на гаяла. Я поклав їх у свій багаж: прочитаю в Ґрінхілі, нехай це буде частина мого короткого відпочинку.

Розділ 10

Марлоу

Я полюбив Віргінію ще з тих часів, коли навчався в університеті цього штату. Багато разів проїжджав її шляхами, прямуючи в інші місця, бував тут і спеціально, щоб відпочити на зеленій траві й зануритись у блакитні води, щоб малювати її краєвиди, а часом просто на вилазку. Люблю довгу стрічку федерального шосе 66 — коли виїжджаєш на неї, безладно забудовані околиці великого міста лишаються десь позаду (втім, зараз, коли я пишу ці рядки, Вашингтон вже простягнув свої щупальця до самого Фронт-Ройяла,[30] а спальні райони ростуть, як гриби, вздовж федерального шосе й місцевих автошляхів). У цій подорожі, пізнього ранку, коли на швидкісній автостраді панує спокій, я забув про свої ділові справи ще до того, як проїхав перевал Манасас.

Інколи, подорожуючи цим шляхом, я зупинявся в Національному парку «Поле бою Манасас» — сам, а одного разу (нещодавно) з дружиною, несподівано вирішивши звернути на під’їзну алею. Якось у вересні, одного вогкого ранку, ще задовго до того, як познайомився зі своєю майбутньою дружиною, я купив у касі квиток, пішов через поле й зупинився на одному з тих місць, де відбувалися найзапекліші сутички. Я стояв на пагорбі, а далі місцевість ішла нижче й нижче — до старої ферми, побудованої з каменю, й усе було оповите напівпрозорою завісою туману. На півдорозі росло одне-єдине дерево, й воно, здається, благало мене підійти й стати на пост під його вітами — а може, замалювати його з того місця, де я вже стояв. Я не ворушився, спостерігаючи, як туман повільно рідшає, і все гадав: через що люди вбивають один одного? Я був наодинці з собою, жодної тобі живої душі навколо. Тепер, уже одружений, я водночас і шкодую, що більше не можу на самоті пережити такі моменти, і здригаюся від цих споминів.

Неподалік Роанока[31] я загальмував і поснідав у придорожньому ресторанчику. Його вивіску я побачив на автостраді, але під’їхавши до похмурого фасаду, біля якого притулилися чотири чи п’ять вантажівок, я впізнав це місце — тут я вже бував колись давно, можливо, коли їздив малювати. Просто забув назву. Офіціантка не приховувала своєї втоми, вона подала мені каву, не промовивши й слова. Втім, коли вона принесла яйця, то посміхнулася до мене й навіть показала на гарячий соус, який стояв на столику. Двоє плечистих чоловіків у куточку розмовляли про роботу — роботу, якої в них не було або яку вони не змогли отримати, — а дві жінки, вичепурені, хоча й без смаку, саме розраховувалися з офіціанткою.

— Не уявляю, чого він хоче, та й сам того до пуття не знає, — голосно завершила одна з них свою розповідь подрузі.

На якусь мить, мало не запаморочений гарячою парою від кави, струменями сигаретного диму, бляклим променем сонця, що пробивався з вікна поруч зі мною, я подумав, що вона говорить це про мене. Я згадав, як повільно підводився з ліжка ще вдосвіта, аби вирушити в дорогу, з розумінням того, що порушую не тільки розклад свого прийому хворих, а й кодекс професійної етики. А ще відчув напад бажання, коли прокинувся й згадав жінку на полотнах Роберта Олівера.

Раніше я ніколи не бував у Ґрінхілі, проте знайти його було неважко, щойно я подолав довгий гірський перевал — місто затишно розташувалося прямо переді мною, в долині. Весна тут дещо спізнилась порівняно з нашим Вашингтоном: дерева вздовж дороги були вкриті зовсім свіженьким зеленим листям, а кизил і азалія в садочках, повз які я проїжджав, ще буяли цвітом; товсті ж конічні бруньки рододендронів ще тільки набрякли. Не в’їжджаючи до центру міста, я поїхав навпростець — вершиною пагорба, усіяного червоними череп’яними дахами котеджів і невеличкими кількаповерховими будинками у готичному стилі — й далі звивистою вуличкою, яку друзі описали мені по телефону: Рік-Маунтін-роуд, житловий район з будиночків, які ховалися за стіною дерев тсуги, смерек і рододендронів, а ще — кизилу, вкритого невагомою піною цвіту, від якого очей не відведеш. Я опустив віконце машини й відчув запашну моховиту темряву, глибшу за сутінки, що вже наближалися.

У кінці брудної під’їзної доріжки стояв будинок Джен і Уолтера, позначений дерев’яною вивіскою: «Котедж