Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Елізабет Костова - Викрадачі

287
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 171
Перейти на сторінку:
звичного вже небажання розмовляти зі мною. Очі, налиті кров’ю, сповнені майже цілковитого відчаю — я навіть подумав, чи не варто приставити до нього наглядача на ніч. А не станеться так, що я прийду вранці й почую, що він проковтнув усі свої олійні фарби, мій подарунок, або порізав чимось собі вени? Може, слід повернути його до Джона Ґарсіа, де лікарняний нагляд суворіший? Урешті-решт, можна зателефонувати Джону й сказати, що цей випадок не зовсім з мого фаху. Я витрачаю на нього забагато часу, а не маю ні результату, ні навіть певних надій на результат. Ми вивели Роберта зі стану високого ризику, і все ж він мене непокоїть. А цікаво, зможу я розповісти Джону ще й про те, що мене й інше непокоїть: моя власна поведінка? Наприклад, про те, як у мене закалаталося серце, коли я почув по телефону голос Кейт Олівер? Я дійсно дзвонив до неї так неохоче — чи, може, прагнув цього?

Я почувався надто стомленим, аби наповнити водою пляшку та йти на вечірню пробіжку, як завжди роблю увечері. Натомість лежав з напівзаплющеними очима, роздивляючись картину, яку написав, щоб повісити над каміном. Звичайно, ніхто не вішає написану олією картину над вогнем, але я нечасто запалюю камін, а простір над ним просто вимагав, аби його чимось заповнили — це я помітив, щойно в’їхав сюди. Можливо, саме так почувається Роберт Олівер або будь-який хворий, вкрай виснажений депресією. Я примружив очі сильніше й став мляво примощувати голову то так, то інакше на бильці канапи.

А щойно розплющив очі, то знов побачив ту ж картину. Я вже зазначав, що люблю писати олією портрети, але живописне полотно над каміном — це краєвид, показаний через вікно. Зазвичай я пишу пейзажі з натури, особливо на півночі Віргінії — її сині пагорки з відстані виглядають так спокусливо! Ця ж картина зовсім не схожа на інші, її я писав під враженням одного з полотен Вюйяра,[28] а також із власних спогадів про краєвид у Коннектикуту який у дитинстві було видно з вікна моєї спальні. Тоді в рамі вікна й зеленого підвіконня я бачив важкі верхівки дерев, дахи старовинних будинків, а поза деревами здіймався високо-високо вгору шпиль конгрегаційної[29] церкви, осяяний ніжно-ліловим та золотим кольорами заходу сонця навесні. Усе, що мені запам’яталося, я переніс на це полотно широкими рішучими мазками — усе, крім хлопчика, який перехилявся з вікна й жадібно вбирав у себе те, що бачив.

Лежачи на канапі, я вже укотре замислився: а чи не варто було перенести той церковний шпиль трохи правіше? Насправді він-таки був у самісінькому центрі того краєвиду, що я бачив з вікна мого дитинства, так я й намалював, але через те картина вийшла надто збалансованою, надто симетричною, це мене дещо дратувало. Хай йому грець, тому Роберту Оліверу, дідько б його взяв — насамперед за небажання розмовляти, яке завдає шкоди найбільше йому! Чом людині так хочеться робити із себе жертву, коли цій людині й так паскудно через хімічні процеси, що протікають у нервових клітинах? На це запитання ніколи немає відповіді: як саме ота хімія впливає на людську волю. Колись у нього було двоє дітей та дружина з ніжним голосом. Крім того, він навіть тепер залишався непересічною людиною, очі якої здатні все помічати, пальці — все робити, а від спритності й точності його пензля в мене паморочиться в голові. Чому ж він не розмовляє зі мною?

Назавтра я ще раз зателефонував місіс Олівер — наприкінці робочого дня. На цей раз вона, піднявши слухавку, відповіла серйозним тоном.

— Місіс Олівер, це доктор Марлоу, я телефоную вам з Вашингтона. Вибачте, що знову вас потурбував. — Вона мовчала, тож я продовжив сам. — Це не зовсім звичайно, розумію, але мені здається, що ми з вами обоє піклуємося про здоров’я вашого чоловіка. Мене цікавить, чи ви дозволите мені спіймати вас на слові. — Мовчання у відповідь. — Я згоден приїхати до Північної Кароліни й побесідувати з вами про мого пацієнта.

Було чутно, як вона затамувала подих. Здається, жінка була вражена й не одразу вирішила, що ж відповісти на це.

— Обіцяю, це ненадовго, — квапливо додав я. — Усього кілька годин. Я зупинюсь у своїх давніх друзів, які мають там свій котедж, і якомога менше турбуватиму вас. Розмова наша залишиться тільки між нами, а отримані від вас відомості я використаю тільки для лікування вашого чоловіка.

— Не зовсім розумію, — нарешті відповіла вона, — що ви сподіваєтесь від того виграти. — В її голосі чулися доброзичливі нотки. — Але якщо ви так сильно піклуєтеся про здоров’я Роберта, то згодна, звичайно. Я працюю кожного дня до четвертої години, після того мені потрібно забрати дітей зі школи, тож я не впевнена, коли саме ми зможемо поговорити. — Вона трохи помовчала. — Гадаю, я зумію викроїти якийсь час. Проте я вже вам казала, що мені не завжди так легко про нього розповідати, тому, будь ласка, не очікуйте від мене занадто багато.

— Я вас розумію, — запевнив я. Серце у мене калаталося, як скажене. Смішно сказати, але вже факт того, що вона взагалі погодилась на зустріч, сповнив мене якимось дивовижним відчуттям радості.

— А ви скажете Робертові, що збираєтесь сюди? — Схоже, це запитання щойно спало їй на думку. — Він знатиме, що я буду обговорювати його справи з вами?

— Так, звичайно в таких випадках я повідомляю пацієнтів… можливо, Роберту я скажу про це пізніше… а якщо ви не схочете, аби він довідався про якісь речі, то я, зрозуміло, збережу їх у таємниці. Ми можемо обговорити все делікатно.

— Коли ви плануєте приїхати? — Тепер її голос звучав прохолодно, неначе вона вже шкодувала, що дала згоду.

— Можливо, на початку наступного тижня. Ви матимете змогу поговорити зі мною у понеділок або вівторок?

— Я спробую це якось зробити, — підтвердила вона. — Подзвоніть мені завтра, я вам скажу точніше.

Майже два роки я нікуди не виїжджав, якщо не брати до уваги законні відпустки. Останнього разу я подорожував до Ірландії, малювати — цю подорож влаштувала місцева школа мистецтв. Звідти я повернувся з полотнами, на яких була мало не сама лише яскраво-зелена барва: опинившись удома, я й сам не вірив, що малював це з натури. Тепер же я розшукав свою колекцію дорожніх карт, заповнив машину пляшками води й касетами із записами Моцарта та своєї улюбленої сонати для скрипки Франка. Я підрахував, що на дорогу піде десь близько дев’яти

1 ... 16 17 18 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"