Елізабет Костова - Викрадачі

Вам, тому що Ви, безперечно, намалюєте чудові пейзажі. А ще я обов’язково прочитаю своєму свекрові ті нариси, які Ви нам залишили.

З повагою,

Беатриса де Клерваль-Віньйо

Прочитавши цього листа, я сидів і гадав, що міг побачити там Роберт, що змушувало його перечитувати у своїй палаті, на самоті, цей лист — та інші — знову й знову. А якщо вони для нього такі дорогоцінні, чому ж він взагалі дозволив мені побачити їх?

Розділ 9

Марлоу

Узагалі ми воліємо не зустрічатися й бесідувати з колишніми дружинами (або чоловіками) наших пацієнтів. Але минав тиждень за тижнем, і щоразу я бачив, як на полотнах Роберта Олівера виникає оте вражаюче обличчя, а жодного пояснення від самого Роберта я так і не діждався. Це я сприймав як своєрідну моральну поразку. До того ж, він і сам одразу сказав мені, що я можу побесідувати з Кейт.

Колишня дружина Роберта жила, як і раніше, у Ґрінхілі, я мав телефонну розмову з нею в один з перших днів перебування Роберта в нас. Тоді у слухавці лунав її тихий голос, стомлений, а новина про те, що Роберта поклали у «Ґолдеґров», не додала йому бадьорості. Іще було чути, як неподалік гомонять діти, лунав чийсь голос. Розмова тривала недовго: вона тільки підтвердила, що їй відомий діагноз, який встановили Роберту ще раніше, й повідомила, що їхнє розлучення було остаточно оформлене більше року тому. Мало не весь той рік, сказала вона, Роберт перебував у Вашингтоні, й додала, що їй важко обговорювати цю тему. Якщо її чоловікові — колишньому чоловікові — ніщо не загрожує безпосередньо та якщо в мене є медична картка від психіатра з Ґрінхіла, то, будь ласка, можна припинити розмову?

Таким чином, коли я зателефонував їй удруге, я пішов проти своїх звичайних правил і проти її прямого прохання. Неохоче я розшукав номер її телефону в картці Роберта. Хіба це буде слушний вчинок? Утім, а хіба слушно навіть не спробувати? Того дня, під час вранішнього візиту, Роберт здався мені пригніченим сильніше, ніж перед тим; я спитав, чи він колись роздумував над картиною «Леда», тоді він просто вирячився на мене, немов був занадто виснажений навіть для того, щоб образитися на моє безглузде запитання. Були дні, коли він писав фарбами або малював (завжди оте живе обличчя жінки), в інші ж — як у той день — він не підводився з ліжка, зціпивши щелепи, або сидів у тому кріслі, де зазвичай влаштовувався під час своїх візитів я, тримав у руці листи й сумно дивився у вікно. Одного разу я ввійшов до палати, Роберт розплющив очі, на мить посміхнувся до мене й щось пробурмотів, неначе побачив когось любого йому, а тоді зіскочив з ліжка й замахнувся на мене кулаком. Тож його дружина може принаймні розповісти мені, як він реагував на лікування раніше та які засоби допомагали йому краще.

О пів на шосту я набрав номер: Ґрінхіл, у західних горах штату Північна Кароліна. Про ці місця мені розповідали друзі, які відпочивали там улітку. Відповів той самий тихий голос, проте цього разу виникало враження, буцімто вона щойно сміялася, з кимось про щось розмовляючи, й мені стало цікаво. Мені здалося, що я розмовляю саме з тією жінкою, прекрасне обличчя якої кожного дня малює Роберт. Її голос ще якусь мить бринів від радощів.

— Алло, слухаю! — промовив цей голос.

— Місіс Олівер, це доктор Марлоу з реабілітаційного центру «Ґолденґров», — почав я. — Кілька тижнів тому ми з вами розмовляли про Роберта.

Коли її голос залунав знову, радості в ньому вже не було, а тільки прихований страх.

— Що трапилося? Роберту зле?

— Немає чого непокоїтися, місіс Олівер, усе в межах норми. З ним усе, як завжди. — Тепер було чути, як сміється дитина, щось вигукує здаля, потім — хрускіт, наче щось впало на підлогу поблизу телефону. — Втім, не все так добре. Він, здається, й досі у стані депресії, поведінка нестабільна. Я бажав би побачити його у набагато кращій формі, перш ніж виписувати. Найгірше те, що він уперто не хоче розмовляти — ані зі мною, ані з будь-ким іншим.

— Зрозуміло, — відгукнулась вона, і я вловив у її голосі іронію, яка могла пасувати до тих променистих чорних очей, до тих усміхнених або сердито стулених уст, що їх невпинно малював Роберт. — Що ж, зі мною він теж не багато розмовляв, особливо протягом останніх одного-двох років, коли ми ще були разом. Зачекайте… вибачте мене. — Напевно, вона на хвилину відійшла від телефону. Я почув: «Оскаре! Діти! Будь ласка, йдіть до тієї кімнати».

— Коли Роберт ще розмовляв, у перший день його перебування в нас, він надав мені дозвіл обговорювати з вами його стан. — На це вона не відповіла нічого, але я наполягав. — Мені стало б у великій пригоді, якби ви розповіли, як він поводився раніше — наприклад, як на нього впливали ті ліки, що він приймав. І ще декілька питань.

— Докторе… Марлоу, так? — повільно вимовила вона, її голос тремтів, а здаля знов лунали вигуки дітей, сміх, якийсь гуркіт. — Мені, м’яко кажучи, вистачає клопоту. Я вже мала справу з поліцією та двома психіатрами. В мене двоє дітей, а чоловіка немає. Ми з матір’ю Роберта збираємося сплатити частину рахунків з лікарні, коли його страховка закінчиться, це гроші зі спадщини, його й моєї — більше з його, але я теж трохи допомагаю. Напевно, вам це відомо. — Я цього не знав. Мені почулося, що вона глибоко зітхнула. — Якщо ви бажаєте, аби я витрачала час на розмови про трагедію мого життя, доведеться вам самому приїхати сюди. А зараз, бачте, я намагаюся приготувати обід. Перепрошую. — Її голос тремтів, тому що ця жінка не звикла посилати людей під три чорти, вона звикла бути чемною, але зараз її припекли обставини.

— Прошу вибачення, — відповів я. — Я добре розумію, що ви у скрутному становищі. Мені ж потрібно допомогти вашому чоловікові — колишньому, розумію. Зробити все, що в моїх силах. Я його лікар, і на даний момент я відповідаю за його безпеку й стан здоров’я. Цими днями я вам ще зателефоную — можливо, ви знайдете конкретний час для розмови.

— Вам це справді так потрібно? — здивувалась вона й раптом кинула: — До побачення! — І тихо поклала слухавку.

Того вечора я повернувся до своєї квартири й ліг на канапу в зелено-золотавій вітальні. День був напрочуд важким, і почався він з Роберта Олівера та його